Вибори до Конгресу, що відбулися у листопаді минулого року, виявилися проявом різкого неприйняття політики президента Джорджа Буша в Іраку. Незабаром після виборів «Група із вивчення Іраку» запропонувала двосторонню формулу для поступового виведення американських військ. Але Буш її відкинув, і як і раніше стверджує про перемогу в Іраку — хоч незрозуміло, що ж це наразі означає. Можливо, тому що Ірак буде головною його спадщиною, він наполегливо не хоче відступитися в той момент, коли його політика спричиняє важкі результати.
Зараз Буш має намір збільшити контингент американських військ у Багдаді та провінції Анбар і спробувати зупинити як громадянську війну, що розпочинається між сектами, так і сунітських повстанців. Він звільнив із посад генералів Джона Абізаїда та Джорджа Кейсі, які скептично ставилися до нарощування військової присутності, й перевів у інше місце посла Залмая Халізада, який повинен був домовитися про умови політичної угоди в Іраку.
Ряд законодавців від демократів, контролюючих новообраний Конгрес, не згодні з цим підходом. Деякі активісти-демократи наполягають на негайному виведенні військ і наполягають на тому, щоб Конгрес припинив фінансування війни, але це навряд чи трапиться. Конгрес не дуже хоче, щоб склалося враження, що він відмовляє в підтримці діючої армії; хоч конгресмени й критикують, вони не блокуватимуть план Буша.
Буш тривалий час стверджував, що кількість солдатів в Іраку визначалася з військових міркувань, і що він просто діяв у відповідності з порадами своїх генералів, але у цьому випадку очевидно, що це не так. За іронією долі, в минулому, можливо, був такий момент, коли серйозне збільшення чисельності військ могло б змінити перебіг подій. У квітні та травні 2003 року опити показували, що більшість іракців вітала повалення Саддама Хусейна. Але адміністрація Буша не змогла втихомирити повстанців, розпустила іракську армію й тим самим допустила погіршення ситуації з точки зору безпеки.
У такому хаосі було важко провести роботи із відновлення та розвитку, завдяки яким життя іракців поліпшилося б і можна було б заручитися їхньою підтримкою. Не так-то легко морському піхотинцю чи солдату будувати школу чи лікарню, коли в нього стріляють, а помірно настроєним іракцям, ризикуючи життям, підтримувати нову владу, коли у них немає ніякого захисту від повстанців.
Безліч професійних військових передбачували цю проблему. Керівник штабу армії США Ерік Шинсекі попереджував: хоча із 160 тис. солдат, задіяних міністром оборони Дональдом Рамсфелдом, можна виграти війну, але для того, щоб домогтися миру, потрібно вдвічі більше військ. Але оскільки Рамсфелд хотів довести свою точку зору із приводу трансформації американської військової стратегії, а його неоконсервативні радники були дуже ідеологічно зашорені, щоб адекватно сприймати іракську реальність, порадою Шинсекі знехтували. Заступник міністра оборони Пол Вольфовіц заявив Конгресу, що оцінка кількості військ, зроблена Шинсекі, «цілком хибна». Насправді ж повністю помилилися саме Рамсфелд і Вольфовіц. Зараз обидва вони не при справах, а Буш збільшує військовий контингент.
Надто пізно. Чи є якась причина вважати, що додаткові п’ять бригад успішно забезпечать стабілізацію в Багдаді зараз, якщо в минулому аналогічні спроби провалилися? Новий командуючий американськими операціями в Іраку, генерал-лейтенант Раймонд Одієрно, стверджує, що нові операції будуть більш рівномірно розподілені по шиїтським і сунітським районах, і що американські війська залишатимуться в обчищених районах разом із іракськими військами. Він сподівається, що через кілька місяців зможе вивести американські війська на периферію Багдада й довірити забезпечення порядку у столиці іракським силам. Але це передбачає, що їм під силу таке завдання, й що уряд прем’єр-міністра Нурі аль-Малікі, який спирається на підтримку шиїтського ополчення, зможе діяти компетентно та неупереджено.
Адміністрація Буша зауважує, що новий план — це «не одностороннє зобов’язання: ми висуваємо реальні, конкретні вимоги до іракського уряду». Серед політичних критеріїв — вибори у провінціях, введення законодавства про нафту, що розподіляє нафтове багатство без збитку для сунітів, і перегляд політики де-баасифікації, яка так дорого коштувала людям, які працювали в урядових структурах Іраку при Саддамі. Але час для політичного компромісу, можливо, втрачено, а уряд Малікі, можливо, і не здатний на проведення толерантної, не сектантської політики.
Якщо новий військовий план Буша — тимчасовий крок, спрямований на те, щоб виграти час на перехід до реалізації пропозицій «Групи із вивчення Іраку» про навчання іракських військ і поступове виведення американських, то він, можливо, й заслуговує на увагу як останній шанс, але лише в тому випадку, якщо супроводжуватиметься дипломатичними консультаціями, як радила та ж група.
Занадто пізно вибудовувати в Іраку демократію. У кращому випадку повалення Саддама усунуло загрозливого диктатора й змінило тиранію меншості на тиранію більшості. Але ціна — судячи з кількості життів іракців, згублених у сектантських війнах — виявилася високою.
Зараз метою є стабільність у регіоні. Кожна із сусідніх з Іраком країн має власні інтереси, але жодній не вигідні хаос і насильство у цій країні, що призвело б до зміцнення впливу Ірану, посилення курдського сепаратизму, що викликає стурбованість Туреччини, і підтримки сунітських терористичних рухів, які можуть потім просочитися назад на територію Йорданії, Кувейту, Сірії та Саудівської Аравії.
США не можуть піти з Іраку водночас, але не можуть вони й вирішити цю проблему самостійно. Організація контактної групи із представників сусідніх з Іраком країн (для відпрацювання правил переходу до стабілізації та стримування) була б важливим кроком. Військове рішення в Іраку не спрацює. Тільки більш активне використання політичних і дипломатичних заходів може врятувати політику США.
Джозеф С. НАЙ — колишній заступник міністра оборони США та директор Агентства із національної безпеки, наразі професор Гарвардського університету; є автором книги «М’яка сила: спосіб досягнення успіху у світовій політиці».
