Вибух біля штаб-квартири ООН в Іраку став для Організації Об’єднаних Націй її «одинадцятим вересня». Тепер постраждала ООН повинна оговтатися, усвідомлюючи при цьому, що її працівники є мішенями для удару як в Іраку, так, можливо, і в інших країнах.
Однак майбутнє Організації залежить не від того, що говорять і думають у приміщенні ООН в Нью-Йорку, а від того, що роблять для її посилення провідні члени ООН, які й створили Організацію 1945 року для боротьби з подібними загрозами. І основну роль має відігравати держава-засновник, найбільший спонсор, країна, на чиїй території і розмiщена ООН. Зрештою, напад на штаб-квартиру ООН був нападом і на США, оскільки діяльність Організації в Іраку здійснюється в рамках виконання політичних завдань Америки.
Однак у нинішній важливий момент Вашингтон не відіграє потрібної провідної ролі — навіть незважаючи на той факт, що самим Сполученим Штатам також потрібна сильніша ООН. Якщо Організація Об’єднаних Націй, яка виконує головні завдання США зі встановлення безпеки та політичної стабільності, економічного й соціального розвитку, буде змушена вивести з Іраку своїх службовців — політика Америки в Іраку також опиниться під загрозою.
Сержіу Віейра ді Меллу, блискучий харизматичний лідер ООН, який загинув від вибуху, уособлював увесь потенціал взаємовідносин США та ООН. Вірно служачи Організації, Сержіу зазвичай відстоював і довгострокові інтереси Америки. Він не вважав інтереси США та ООН несумісними. Навпаки, він пристрасно вірив, що ці цілі збігаються, є практично ідентичними.
Після смерті Сержіу та його колег для Організації Об’єднаних Націй настали важкі дні. Замість очікуваного об’єднання провідних держав з метою розробки плану захисту персоналу ООН було лише соромливе прохання США до інших держав приєднатися до діяльності Америки в Іраку; цілком передбачувана реакція міністра закордонних справ Франції Домініка де Вільпена та беззуба резолюція Ради Безпеки ООН, що закликає забезпечити кращий захист співробітників Організації. Це було образою пам’яті тих, хто загинув у Багдаді.
Після тижневої бездіяльності Сполучені Штати минулої середи нарешті висунули раціональну пропозицію. Заступник Державного секретаря Річард Армітідж відкрито заявив про те, що Сполучені Штати можуть погодитися на створення «багатонаціональних сил під егідою ООН, однак очолювати ці сили буде американець».
Ця ідея має багато варіантів, які могли б послужити тій самій меті. Особисто я віддав би перевагу багатонаціональним силам, припустимо, під командуванням Норвегії — члена НАТО, який активно підтримує ідеї ООН — до яких входили б війська із Індії, Бангладеш та Пакистану. Головним їхнім завданням буде захист персоналу ООН, а підпорядковуватимуться, врешті, вони запропонованому Армітіджем американському командуючому.
Основним моментом є не визначення структури цих сил, а створення такої системи, яка дозволить багатьом іншим державам приєднатися до військових сил США в Іраку, не позбавляючи при цьому Америку її керівної ролі. Необхідно, щоб Пентагон, який з невдоволенням ставиться до різних компромісів, зрозумів, що створення багатонаціональних сил буде не компромісом, а акцією, що відповідає інтересам США та сприяє зменшенню їхніх втрат та зниженню витрат. Ми можемо багато виграти, якщо місія ООН в Іраку буде успішною — і багато програти, якщо вона провалиться. До того моменту як наприкінці вересня президент Буш виступатиме на Генеральній Асамблеї ООН, це питання необхідно вирішити.
Торішня промова Буша в ООН була, мабуть, найкращою за весь час його президентства. Цього року він має максимально чітко окреслити завдання США в Іраку, описати способи їх виконання та розповісти, яку допомогу нададуть Сполучені Штати Організації Об’єднаних Націй. Чим швидше Вашингтон зрозуміє це і почне сприяти посиленню ООН, тим швидше зменшаться втрати і витрати в іракському кошмарі.
Річард ХОЛБРУК був послом США в ООН з 1999 по 2001 рік.
