Нас переконують, що минулий тиждень приніс Україні лише добрі новини. Бо Рада Федерації російського парламенту ратифікувала (хоча й не з першої спроби) «великий» українсько-російський договір. Бо держсекретар США Мадлен Олбрайт у зверненні до американського Конгресу засвідчила, що Україна варта того, щоб отримати американську допомогу — й помітила в Україні навіть не просто реформи, а їхнє стрімке просування. Нарешті, імміграційна служба США зробила жест стратегічного партнерства, затримавши Лазаренка.
«За кадром» залишилося те, що договір з Росією анічогісінько не вирішує й лише констатує те, що було Москвою зроблено ще сім років тому — Україна визнається Росією в її нинішніх кордонах. Все інше — цукор та газ, виробнича кооперація, вільна торгівля, спільні польоти на Марс й таке інше — від цього договору не залежить навіть теоретично. Галас навколо Севастополя, «утисків» етнічних росіян, співпраці Києва з НАТО звучатиме ще довго. Аж поки Україна буде спроможна створити власну політичну течію з власними політичними та іншими інтересами, які (інтереси нації, а не того чи іншого політика, бізнесмена, холдингу) не навчиться захищати. Для початку — заплативши газові борги, чути про які з року в рік вже просто набридло. Як набридло чути про «головних стратегічних партнерів», про клятих москалів та невірних хохлів, про те, що з кризи можна вийти лише разом і багато чого подібного. Може, з часом таки навчимося не заглядати в рот, «стратегічним партнерам», не грати в дивні ігри «в краватках» і без них, випрошуючи чиєїсь допомоги, чи то в Москві (за старою звичкою), чи то у Вашингтоні (за новою).
Може, за кілька років забудеться й те, що колись великій європейській державі доводилося проходити принизливі процедури сертифікації на предмет чи варта вона американської допомоги, яка, тим часом, не робить жодної погоди для стану справ у самій країні.
Я маю істотні сумніви, що Україні могли б пробачити її борги, як свого часу Польщі, але не маю сумніву, що якби Україна дійсно довела, що вона з кожним роком дійсно наближається до загальновизнаних стандартів розвинутого суспільства — то найбільші компанії світу воювали б між собою за право інвестувати її підприємства. А держава б не виглядала жебраком, що прохає: «подайте на унікальне геополітичне становище». Від неї не відгороджувалися б розчаровані європейці, а розмови про вплив світової кризи на гривню, принаймні, мали б під собою підстави.
Надзвичайно доброю новиною було б визнання того, що Україна більше не потребує допомоги МВФ, на яку зараз у Києві мало не моляться, і за рік-два-п’ять буде готовою приєднатися до єдиних європейських механізмів. Але з кожним роком можливість це почути дедалі віддаляється.
Тож і залишається радіти з того, що в Москві перемагають не «лужковці», а «державники», яким Україна цікава доти, доки не стане російською. Та з того, що США цього року вирішили кинути Києву ще невеличку кісточку. Сумно!
