Днями газета «Коммерсантъ-Украина» з посиланням на джерела в дипломатичних колах повідомила, що офіційний Мінськ не віддає ратифікаційних грамот і вимагає від Києва виплати 130 млн. доларів державного боргу, який числиться ще з радянських часів. Як стверджують українські засоби масової інформації, торік уже колишній президент Віктор Ющенко домовився з Лукашенком про оформлення білорусько-українського кордону. В обмін Лукашенко зажадав повернути 50 млн. доларів радянських боргів. Зрештою Київ погодився постачати до Білорусі електроенергію за заниженою ціною, яку потім Мінськ перепродавав би в Європу.
Помінявся український президент — помінялися й підходи до погашення українського боргу?
«Те, що ця вимога Білорусі виходить за межі домовленостей, ми вважаємо, не має об’єктивного сенсу», — заявив «Новому регіону» представник комітету Верховної Ради із закордонних справ депутат Леонід Кожара з Партії регіонів. — Я вважаю, цінність відносин України й Білорусі виходить за питання взаємозаліків, які були після розпаду СРСР. Україна сама по собі дуже цінний партнер, і ми кажемо, що ми маємо з Білоруссю щороку більше 4 млрд. доларів товарообігу. Тому ми маємо піклуватися про перспективу, а не думати про минуле. І сьогодні якісь додаткові вимоги з білоруської сторони не виглядають обѓрунтованими. Вони не спрямовані на розвиток двосторонніх відносин».
Далі Кожара сказав іще жорсткіше: «Україна не дотуватиме білоруську економіку, якщо та має якісь проблеми». Треба думати, що навряд чи український депутат озвучував винятково власну позицію з цього питання. Нове українське керівництво, здається, дуже здивувалося «закарлюці», що утворилася в білорусько-українських відносинах. Як стверджує той самий «Коммерсантъ-Украина», зустріч президентів України й Білорусі Віктора Януковича й Олександра Лукашенка, що до останнього планувалася в Батурині Чернігівської області 28 травня, було зірвано саме через те, що «Мінськ дав зрозуміти, що не має наміру завершувати процедуру ратифікації й набуття чинності угодою про держкордон». Як стверджує джерело цієї газети в дипломатичних колах, «у таких умовах зустріч на вищому рівні не мала сенсу, і ми домовилися про її скасування». Хоча ніби нічого не провіщало її зриву. Напередодні обласна Державтоінспекція навіть поширила попередження про те, що дорогу від білоруського кордону до Батурина буде перекрито. Але...
Ось тут виникає дуже багато «але». Як обчислили окремі українські ЗМІ, Мінськ на постачаннях дешевшої електроенергії та її перепродажу до Литви міг заробити близько 287 млн. доларів.
У торгівлі з Україною позитивне сальдо Білорусі завжди було позитивним. 2008 року Білорусь експортувала своєї продукції до України на 2,77 млрд. доларів, а імпортувала того ж року українських товарів на суму 2,11 млрд. доларів. Торік білоруський експорт до України склав 1,69 млрд. доларів, а імпорт з цієї країни — 1,28 млрд. доларів. Тобто щорічний зовнішньоторговельний плюс для Білорусі останні роки становить близько півмільярда доларів, без огляду на певні кризові явища у світовій економіці.
Більш того, нещодавно з офіційним візитом Олександр Лукашенко літав до Баку, де цілком серйозно обговорювався варіант транспортування азербайджанської нафти до Білорусі. При цьому найоптимальнішим варіантом уважають трубопровідні постачання «чорного золота» з участю нафтопроводу «Одеса — Броди» й подальшою її переробкою на білоруських нафтопереробних заводах. Після того, як росіяни стали постачати нафту фактично за ринковими цінами (за винятком нафтових обсягів для внутрішніх потреб республіки), її переробка на білоруських НПЗ стала мало привабливою й дуже відчутно вдарила по бюджету країни.
Олександр Лукашенко домовився з президентом Венесуели Уѓо Чавесом про постачання нафти за допомогою танкерів. Але, мабуть, ближча і зручніша для транспортування азербайджанська нафта виглядає симпатичнішою й реальнішою в економічному плані. Поготів і азербайджанці зацікавлені в постачаннях цього вуглеводня до Білорусі.
Міністр закордонних справ Азербайджану Ельмар Мамед’яров у інтерв’ю Першому телеканалу заявив таке: «Для нас білоруський ринок енергоносіїв вельми цікавий. У нашій політиці ми весь час виступаємо за диверсифікацію енергетичних партнерів. Коли ми вийшли зі своїм нафтопроводом Баку — Тбілісі — Джейхан на Середземне море, це був перший етап здійснення наших енергетичних можливостей. Спочатку ми виходили на Чорне море, потім вийшли на Середземне. Зараз у цьому контексті є багато цікавих проектів виходу на Балтійське море. Є багато можливостей, як це здійснити. Природно, Білорусь, яка лежить посередині маршруту між Чорним і Балтійським морями, для нас являє інтерес».
Ясна річ, без активної участі України в цьому проекті він не може бути життєздатним.
І тут такий пасаж.
Утім, про зрив білорусько-української зустрічі на вищому рівні, так само як і про матеріальні претензії офіційного Мінська до Києва, в офіційних ЗМІ йдеться вкрай мало.
Політолог Олександр Супрунюк переконаний, що цей скандал має локальний характер: «Якщо інформація про те, що Мінськ вимагає 130 млн. доларів від України в обмін на ратифікаційні грамоти, дійсно правдива, то навіть і в такому разі навряд чи це призведе до серйозного погіршення білорусько-українських взаємин. Так, скоро в нас президентські вибори, і такі гроші, м’яко кажучи, не зашкодили б. Так, з Росією дедалі складніше розмовляти про пільгові ціни на енергоносії для Білорусі. «Газпром» вчора озвучив своє бажання продавати газ Білорусі 2011 року за ціною 187 доларів за 1000 кубів. Так, Олександр Григорович звик вичавлювати максимальну вигоду з будь-яких відносин і договорів. Але на кону стоять вигоди й перспективи більші й серйозніші від 130 млн. доларів».
На думку О. Супрунюка, значення України як у політичному, так і в економічному плані для Білорусі останніми роками лише зростало і продовжує зростати. Тому йти на серйозний конфлікт, та ще й саме напередодні президентських виборів, немає ані найменшого сенсу.
Утім, що-що, а дивувати білоруський президент уміє.
ДОВIДКА «Дня»
Договір про державний кордон між Білоруссю та Україною було підписано 1997 року й у той же рік ратифіковано Україною. Білорусь же протягом 13 років блокувала його ратифікацію. Мінськ вимагав, щоб спочатку Київ погасив борг українських господарських суб’єктів перед Білоруссю, який накопичився до 1992 року. Київ зі свого боку відмовлявся визнавати за собою цей борг.
