Здається, Україна перестала говорити про себе вголос як про значну європейську силу й запоруку стабільності на континенті. Зрозуміло, що коли в країні розпочинається криза — то не до гучних слів. Тим більше, що зовнішній споживач може бути щиро здивований останніми заявами Президента Леоніда Кучми — що з кризового стану Україна може вийти лише спільно з Росією. Адже в Києві не можуть не розуміти однієї простої істини: для світу Україна може бути цікавою лише тоді, коли вона є самостійною, суверенною державою. І Україні вже не раз натякали — мова про європейську інтеграцію може йти лише за двох умов: по-перше, Київ проведе структурні реформи в усьому — від власності на землю до законодавства та юридичної системи — й гарантуватиме інвесторові відкритість умов та стабільність. І, по-друге — що Київ чітко визначиться з власними зовнішніми пріоритетами і йтиме або в Європу, або в СНД чи Росію. Так само, як і для Москви, за великим рахунком Україна являє собою інтерес лише доти, доки вона не стане частиною великої Росії.
Політика «і нашим, і вашим», яка до епохи Тарасюка звалася багатовекторною зовнішньою політикою, вже набридла потенційним доброзичливцям і на Заході, й на Сході. Визначення вищим керівництвом України головних, основних та інших стратегічних партнерів іноді вже сприймаються зарубіжною дипломатією з відвертою іронією.
Можливо, саме ці пережитки радянської свідомості призвели до того, що практично жодна з українських ініціатив в ООН за останні роки не мала успіху — чи то висловлена Президентом Кучмою ідея створення ради економічної безпеки, яка б опікувалася проблемами країн із перехідною економікою, чи то спроба домогтися відшкодування втрат від участі в міжнародних санкціях проти Югославії (які оцінюються в $4 млрд). Діяльність Геннадія Удовенка на посту голови сесії Генеральної асамблеї ООН не призвела до докорінної реформи Ради Безпеки — клубу, де вершаться долі світу, на що так сподівалися в Києві. Йому не вдалося переконати, що Німеччина та Японія стали гідними кандидатами до цього клубу.
Тепер перед Україною стоїть завдання — домогтися входження до Ради Безпеки ООН за ротацією, що неможливо без підтримки цілої низки впливових держав, інтереси яких можуть бути радикально протилежними. Маневрування за старими схемами й загадкові висловлювання вищого керівництва України разом із цілком можливим поглибленням внутрішньої кризи можуть знову ні до чого не призвести...
№180 22.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
