У міру того як продемократичні протести поширюються арабським світом, нещадний і лютий європейський квазірадянський оплот диктатури здійснив розворот до гіршого — коли президент Олександр Лукашенко жорстоко придушив демонстрації після президентських виборів у грудні минулого року і ув’язнив сімох із дев’яти кандидатів, які боролися з ним на виборах. Але, реагуючи на подібні прояви, західні власті — й керівництво Європейського Союзу зокрема — повинні розглядати жорстку поведінку Лукашенка після виборів як важливий поворотний момент: момент, з якого режим уже не може претендувати на народну підтримку, а також був змушений протистояти провалу своєї допотопної соціально-економічної моделі.
Режим Лукашенка покоївся на трьох стовпах: соціальному контракті, який обіцяв національну незалежність і гарантував скромні доходи в обмін на мовчазну згоду на диктаторське правління; пропагандистській машині, яка укріплювала в очах людей цінність і необхідність цього контракту, та на потужному апараті служб безпеки для втілення в життя цієї моделі. Багато років по тому як Лукашенко вперше був обраний 1994 року (він править без перерви з тих самих пір), більшість білорусів толерантно ставилися до режиму, тому що вірили: він захищає їх від найгірших проявів «дикого капіталізму», що спостерігаються в сусідній Росії: корумпованої приватизації, втрати робочих місць і мафіозного управління. Але з часом, у міру того, як все більше білорусів побували на Заході, віра в правління Лукашенка похитнулася.
Зарплати — значно нижчі, ніж свідчать офіційні цифри, можливо, складають лише 200—300 доларів на місяць. Рівень безробіття — 0,7%, але головним чином тому, що ті, хто реєструється на біржах праці, просто направляються на громадські роботи з оплатою в 10—15 доларів на місяць. Ціни високі через торговельні обмеження та урядову підтримку неефективних державних підприємств. Економічне зростання, «накачане» під час передвиборної гонки перед президентськими виборами величезними бюджетними витратами (дві третини економіки контролюється державою), склало 2010 року, за офіційними даними, 7,6%, але з тих пір рівень упав, хоча ніхто не говорить, наскільки.
Хоч яким би був його минулий успіх у підтримці базових стандартів життя, сьогодні вочевидь, що Білорусь не відповідає динаміці своїх сусідів. Тоді як багато пенсіонерів і деякі робітники залишаються задоволеними життям при Лукашенкові, молодь, особливо найосвіченіша й талановита, проголосувала проти нього в грудні — і багато що свідчить про те, що насправді він набрав менше 50%.
Це, мабуть, було вже занадто для вразливого еґо президента. На тлі посилення репресій і зростаючого рівня протестів на Заході Лукашенко у своїй інаугураційній промові в січні висловився у тому ключі, що він не потерпить загрози «стабільності».
Але Лукашенко не дурень. Він може не визнавати результатів виборів, але він не може дозволити собі ігнорувати всю глибину непопулярності його режиму, що стала явною. Його проблема — в абсолютній утраті режимом легітимності, й це означає, що репресії її не вирішать. Йому потрібно добитися нової угоди з білорусами, і він знає, що це буде: економічна модернізація в умовах політичної «стабільності».
Перші кроки будуть зроблені цього року. Режим зараз має справу з роздутим і неефективним промисловим сектором, завдяки якому вдається підтримувати певний рівень зайнятості. Це стає можливим тому, що витягує велику частину своїх доходів з торгівлі природними ресурсами (в основному — переробленою російською нафтою і вітчизняними запасами калію) і з плати за транзит російської нафти і природного газу до Європи. Зараз Лукашенко хоче «запрягти» підприємців і залучити прямі іноземні інвестиції, спробувавши модернізувати економіку.
У Білорусі вже є багатообіцяюча індустрія комп’ютерного програмного забезпечення, доходи якої, за прикидами, складають близько 300 млн. доларів на рік. За допомогою австрійських грошей та за підтримки Всесвітнього банку чиновники розробляють програму приватизації, яка торкнеться значної частини промисловості країни, що перебуває під контролем держави. Оскільки конкретні компанії, які будуть продані, поки не називаються, власті дали зрозуміти, що мають намір продати частку в 25% величезного виробника калійних добрив — компанії «Білоруська лій».
Лукашенко розраховує, що глибокі економічні реформи будуть підтримані Заходом, обеззброять зарубіжних і внутрішніх критиків режиму і дозволять добитися економічної модернізації в умовах авторитарного правління. Але він ризикує викликати обурення звільнених робітників, також його зусилля можуть обернутися ускладненням становища неефективних корумпованих капіталістів, у тому числі з ближнього кола, і при цьому зміни відбуватимуться дуже повільно, аби задовольнити тих, хто проголосував проти нього (і вийшов на вулиці на знак протесту). І Білорусь — не Китай: вона не настільки велика, аби бути покараною за поведінку своїх властей.
Проте політика Заходу стосовно Білорусі повинна дуже ретельно регулюватися, і вона повинна підкреслювати м’яку силу Європи — привабливість її соціальної моделі для більшості білорусів. Захід має розвивати і культивувати стосунки з цими людьми і вкладати в економіку, при цьому відкидаючи жорстокість режиму, який може стати м’якшим, якщо приватизація справді вдасться.
Візова політика відіграє не останню роль у вирішенні питання. Зараз для білорусів плата за туристичну візу до країн ЄС становить 60 євро, що для багатьох є недосяжним через низькі зарплати. Польща оголосила, що видаватиме візи білорусам безкоштовно, одночасно відмовляючи тим, хто вказаний у довгому списку офіційних представників режиму, які, як відзначає ЄС, були причетні до фальсифікацій на останніх виборах. Інші країни ЄС також запровадили санкції проти офіційних осіб, але могли б зробити більше для лібералізації питання про подорожі громадян.
Робота на економічному фронті має суперечливіший характер. Інвестиції в Білорусь укріплюють режим, вважають деякі, але вони одночасно можуть бути необхідні для створення умов можливого народження демократичної Білорусі. Також слід заохочувати обміни фахівцями та сприяти допомозі за прикладом Польщі, яка підтримує представників білоруської опозиції.
Підсумковий висновок такий: пересічні громадяни Білорусі та жертви репресій сьогодні потребують допомоги. Але підтримка необхідна й її гнилому режимові. Захід повинен використати цей факт сповна.
Мітчелл ОРЕНШТЕЙН — професор Коледжу сучасних міжнародних досліджень Університету Джонса Хопкінса. Він нещодавно повернувся з поствиборної поїздки до Білорусі.
