Білл Клінтон на заході своєї президентської кар’єри включив Україну до свого прощального заокеанського турне, чим викликав бурю шанування та шторм компліментів. Так колись писали про візити та зустрічі генерального секретаря ЦК КПРС. Тільки-но чудес тоді від цього не очікували. Останній, як видається, «суперстар» великої світової політики Білл Клінтон завітав до Києва не з порожніми руками. Сполучені Штати виділяють Україні $80 млн. на закриття Чорнобильської АЕС. Американська Феміда напередодні візиту сповістила про висунення звинувачення колишньому українському прем’єр-міністрові Павлові Лазаренкові у відмиванні грошей. Навряд чи цей збіг був випадковим. Як завжди, добрий дядечко Сем у особі американського президента обіцяє допомогти, чим зможе, Україні в її традиційно непростих відносинах з МВФ. І, нарешті, для Клінтона західний кордон України беззаперечно не є східним кордоном Європи. Хоча очевидно, що це питання Київ має вирішувати не з Вашингтоном.
А український народ отримав іще один приз — бо ж далеко не кожен з гостюючих у Києві президентів дружніх, братніх, партнерських країн звертається до нього з окремим вітанням — «Борiтеся й поборете». Не кожному народові Клінтон адресує своє послання, особисто зачитане на одній з головних площ столиці. Особистий шарм Клінтона, очевидно, допомагає витримувати зовнішній лоск того, що політики називають «стратегічним партнерством».
На поверхні лежить й ступінь важливості Києва для Вашингтона — півдня на переговори з Кучмою та звернення до українців після двох днів з гаком самміту «ЄС — США» та уїк-енду в Москві. З самого початку абсолютно чітко простежувалося, що саме в Києві Клінтон не отримає ні неприємних сюрпризів від партнерів, ні констатації того, що чергові переговори на вищому рівні ні до чого не привели (як було в Лісабоні та Москві під час обговорення проблем американсько-європейської торгівлі та наполегливого бажання Вашингтона збудувати нову систему протиракетної оборони чи «Зоряні війни-2», як її вже охрестили в світовій пресі). На поверхні лежить і причина уваги Вашингтона до Києва: держсекретар США Мадлен Олбрайт вже не раз заявляла, що Сполучені Штати дуже збентежені проблемами розвитку демократії в Колумбії, Нігерії, Індонезії та Україні. Самого попадання в цей список було б достатньо, щоб виставити солідний рахунок усім гілкам влади. І у всякому разі, радіти з такої основи стратегічного партнерства не хочеться.
Не хочеться радіти, часто бачачи Україну нездатною захистити свої інтереси, — чи перед Сполученими Штатами, чи перед Європейським Союзом, чи перед Росією. Як було, зокрема, з історією iз турбінами для Ірану чи проектом Ан-70, згадуючи, як насправді, а не перед телекамерами цінили «сильні світу цього» українські миротворчі зусилля. Атмосфера навколо візиту Клінтона до Києва поки що скидається на атмосферу, відповідну візитові всесвітнього імператора до однієї з далеких залежних територій. І не лише тому, що США настільки сильні, а й тому, що Україна сприйняла саме такі правила гри, для неї саме авторитет Вашингтона був і залишається найвищою інстанцією.
Нарешті, цілком зрозуміло й нормально, що супердержава США веде свою супергру, в якій свої партії відповідно до американських інтересів розігрують інші держави, в тому числі й Україна. Цілком зрозуміло, що багатша та стабільніша Україна краще захищатиме американські інтереси, ніж бідна та вибухонебезпечна — і це, зрештою, цілком відповідає й українським інтересам. Для того, щоб вони стали радикально розходитися, Україна мала б стати одним з світових економічних гігантів, що не виглядає сьогодні правдоподібним, і залежною не від зовнішнього кредитування держави, але від зовнішньої торгівлі — як, скажімо, Китай.
Зрештою, візити американських президентів до України відбуваються дуже нечасто. Тож, може бути, під час наступного з них Україна буде вже гідною, щоб приділити їй трошечки більше уваги і не змальовувати її постійним прохачем грошей, який не дотримується власного слова. І менше уваги звертати на театралізовані дійства, які, втім, інколи просто необхідні. Але ж колись же потрібно б усвідомити, що покладатися завжди доводиться лише на себе... І гідно оцінюватимуть, лише переконавшись у наявності гідності в держави...
