Новим прем’єр-міністром Чечні призначено Анатолія Попова, який ще днями керував «Дирекцією з відновлення економіки» бунтівної республіки. Бунтівної — тепер вже не тільки у зв’язку з Асланом Масхадовим: Ахмад Кадиров влаштував справжній заколот проти нав’язаного йому Москвою прем’єра Михайла Бабича і — переміг. У Кремлі зараз намагаються, як звичайно, робити задоволений вираз обличчя, поширюючи чутки, що Попова Кадирову нав’язав особисто Путін. А хоч би й Путін! Адже Микола Айдінов, якого готували в нові чеченські прем’єри, як головну умову свого призначення поставив зміну призначеного Кадировим міністра фінансів — саме того, проти призначення якого виступав і Михайло Бабич. Тобто Айдінов все ж таки хотів контролювати фінансові потоки. А Попов ні про що таке не говорить, у Чечні він давно, Чечню він відновлює. І хоча подейкують, що на грунті цього відновлення у нього траплялися конфлікти з Кадировим, це все ж таки конфлікти зовсім іншого роду, ніж з Бабичем — конфлікти людей, які сьорбають наваристу кашу з одного казанка і ревниво стежать, щоб соратник не забрав собі зайву ложку…
Отже, ті в Москві, хто хотів контролювати чеченські фінанси, програли: «чорна діра» так «чорною дірою» і залишиться. Але чому? А тому, що справа не в Попові та не в Кадирові, а в Бабичі, який пішов у відставку. А відставка ця була приречена: звернувшись по допомогу у вирішенні конфлікту з міністром фінансів до «громадської думки», повідомивши про конфлікт на телекамери, Бабич підписав собі політичний вирок.
Зараз, звичайно ж, не варто запитувати, чи міг виграти Михайло Бабич. Виграти — навряд чи. Але міг не програти, міг залишитися у кріслі прем’єр-міністра, призначити «свого» заступника міністра фінансів, який підсиджував би кадировського ставленика, словом — боротися за владу і виживати. Але для цього слід було, як мінімум, уявляти собі, що таке політична боротьба. У призначенні та відставці Бабича цікава не стільки постать тепер вже колишнього прем’єр-міністра, скільки механізм прийняття рішення про його висунення. Адже навіть коротка біографія Бабича, запропонована ЗМІ в момент його появи у великій політиці, свідчила: людина ця в Чечні випадкова, від навичок маневрування і управління в екстремальній ситуації далека, до того ж очевидно конфліктна та вразлива — якщо пригадати той шлейф фінансових скандалів, який за ним тягнувся. Але людям, які благоволили Бабичу — можливо, серйознішим політикам, ніж він сам — все це було нецікаво. Їх цікавили фінансові потоки, їм потрібна була людина, здатна ці фінансові потоки контролювати. Навряд чи вони розуміли, що Бабич сприйме завдання по-військовому буквально і коли «противник» призначить власного контролюючого, буде обурений до глибини душі тим, що йому не дають виконувати завдання. І все провалить.
Біда російської кадрової політики путинських часів — у ставці на виконавців, причому виконавців настільки ж надійних, наскільки некомпетентних. Їм невтямки, що в протиборчому таборі також можуть бути свої виконавці, ще і досвідченіші. Їхній світ закінчується тими, хто їх висунув, і вони не знають півтонів і компромісів. Їх добродійникам це обіцяє розвал всього, за що беруться виконавці — від урядів і корпорацій до телеканалів і газет…
