Німецький парламент днями ухвалив історичне рішення про реабілітацію всіх, хто був осуджений нацистами під час Другої світової війни за опір режиму. Це рішення отримало великий резонанс у країнах Європи.
Звичайно, активних борців опору в Німеччині вже давно реабілітували. Але нацистський режим вважав своїми противниками і солдат, які дезертирували з гітлерівської армії, що були реабілітовані лише 2002 року, і так званих військових зрадників. До них нацистське правосуддя прираховувало людей, які, на відміну від дезертирів із фронту, або пасивних дезертирів-відмовників, що не прийшли на призовні пункти, демонстрували свою неповагу до режиму, здійснюючи якісь дисциплінарні проступки, підкидаючи хліб ув’язненим у гетто, або розповідаючи анекдоти, що інтерпретувалися як зрада батьківщини й фюрера.
До числа військових зрадників увійшли сотні тисяч незаслужено осуджених і десятки тисяч розстріляних людей. І ось лише через 64 роки після закінчення Другої світової війни німецький бундестаг зміг одноголосно скасувати й ці вироки. Затримка сталася тому, що досі юстиція озиралася на своїх ветеранів, частина з яких, навіть визнаючи злочинність гітлерівського режиму, залишалася безпощадною щодо тих, хто, на відміну від них, цей режим відразу розкусив і з різних причин не хотів йому беззавітно служити. На жаль, людям властиво бути безпощадними до інакомислячих...
Днями в Австрії також із великим запізненням увічнили пам’ять своїх дезертирів із німецького вермахту. Цих людей тут також багато хто вважав зрадниками, а тепер на головній площі Відня — Хельденплац — 12 вересня «зрадникам» встановили пам’ятник.
Одним із австрійських дезертирів був переконаний відмовник Франц Егершттетер. Про долю цієї незвичайної людини, мені здається, було б цікаво дізнатися й українцям.
Ця вражаюча історія почалася 1940 року в маленькому австрійському селі Санкт Радегунд. Тридцятитрьохрічний селянин Франц Егерштеттер оголосив односельчанам, що на фронт, якщо його призвуть, не піде, але й не ховатиметься як дезертир. У своєму селі Егерштеттер був єдиним, хто ще в квітні 1938 проголосував на референдумі проти аншлюсу Австрії з гітлерівською Німеччиною, а потім відмовився від отримання дитячої допомоги на своїх трьох дочок, бо вона видавалася австрійцям неправедною націонал-соціалістичною владою. 1943 року, в самий розпал війни, Франц отримав повістку до військової комендатури сусіднього міста Браунау (батьківщина Гітлера. — Ред.). 1 березня того самого року Франц із цією повісткою в руках у встановлений час прийшов на призовний пункт і на здивування офіцерів вермахту спокійно написав і вручив їм заяву, що він, будучи християнином, не може порушити заповідь «не вбий» і стати учасником неправедної війни, а тому на фронт не піде. Тривалі «бесіди» гітлерівських офіцерів із малоосвіченим, на їхню думку, бауером, а потім і прямі погрози нічого не змінили. Франца вже наступного дня відвезли в місто Лінц і посадили до прояснення ситуації до в’язниці.
Спроби родичів умовити його змінити свою думку й врятувати таким чином собі життя результатів не принесли. Егерштеттер для вірності в письмовому вигляді підтвердив: «Я вбивати не піду»...
Через місяць Франца перевели до берлінської в’язниці Тегель. Там він під загрозою смерті через обезголовлення «поступився», написавши заяву, що «в цій м’ясорубці» Німеччина на нього може розраховувати, але лише як на помічника санітарки. Однак це було сприйняте тільки як знущання над владою.
Дружина Франца, звали її Франциска, намагалася знайти якийсь компроміс, щоб підтримати і врятувати чоловіка. Вона навіть приїхала з дітьми до Берліна і їй вдалося передати Францу фотографію, на якій всі три їхні дівчинки стояли з плакатом «Дорогий татусю, повертайся швидше». Ця фотографія, писав у своїх в’язничних записках Франц, стала для нього найважчим випробуванням.
6 липня 1943 року берлінський військово-польовий суд за підривання морального духу солдат вермахту засудив Франца Егерштеттера до смертної страти через обезголовлення. 9 серпня 1943 року у в’язниці Брандербуга ан дер Хавел вирок був виконаний. «Мені, звичайно, страшно, але я правий. І я пишаюся собою...», — один із останніх рядків у записах Франца.
Урну з прахом свого чоловіка вірна Франциска після закінчення війни 1946 року привезла до себе в село Санкт Радегунд і 9 серпня, в річницю його смерті, поховала її. Того самого дня Франциска вирішила своє життя присвятити не лише вихованню своїх дітей, але й відновленню доброго імені чоловіка: навіть після поразки у війні частина односельчан-ветеранів продовжувала вважати його зрадником і дезертиром...
1989 року католицька церква почала вивчати справу австрійського мученика й 1997-го почала процес його канонізації. Було визнано, що австрійський селянин Франц, захищаючи християнську віру, приніс у жертву своє життя й приймаючи болісну насильну смерть усвідомлював, що не відречеться від своїх християнських переконань, хай якими страшними були його муки. Того ж самого, 1997 року, Німеччина, із запізненням у не один десяток років, офіційно анулювала вирок щодо його справи.
26 жовтня 2007 року, в день 100-річчя від дня народження великого австрійського мученика, на урочистій церемонії з його канонізації, проведеній у головному соборі австрійського міста Лінца посланцем Папи Римського Бенедикта XVI кардиналом Хосе Сараіва Мартінсом, були присутні 94-річна вдова Егерштеттера Франциска та її три дочки... «Я завжди молилася Богу, щоб дожити до цього дня», — промовила вона в той найщасливіший свій день.
