Погоджуватись із реальністю — найбільш неприємне заняття для політиків: набагато краще жити у міфологічному світі. Тим більше, коли твоє існування в цьому світі героїчно підтримується цілою армією вірних радників, журналістів і населення, готового вірити у твої міфи, як у свої.
От мені цікаво, що буде робити Кремль після того, як закінчить своє існування режим Слободана Мілошевича — а таки закінчить! В Москві упродовж останнього десятиріччя розповідали про балканських союзників Росії, про братерський сербський народ. І яким має бути розчарування населення Росії, коли братерський народ відразу після того, як колишній диктатор відбуде під конвоєм до Гаагського трибуналу, кинеться в обійми Заходу — а таки кинеться. Коли на розі вулиць Клінтона і Шрьодера буде відкрито Музей спільної боротьби НАТО і сербського народу проти диктатури, оратори обов’язково будуть нагадувати про позицію Москви, яка знову не знайшла в собі сил приєднатись до західної цивілізації, не підтримала сербський народ у його боротьбі проти диктатури. «Я сама хотіла б бути за штурвалом літака, який скинув бомбу на резиденцію кривавих Слобо і Міри!» — екзальтовано скрикне поетеса, яка ще недавно писала Клінтону відкритого листа з вимогою припинити цькування сербства. Сербство? За її новою версією — це очевидна частина західної цивілізації — згадаймо Андріча, Павича, згадаймо, як у часи Тіто Югославія вибралася з радянських лещат, плюнула в обличчя самому Сталіну!
Що ж. Колись це мало статися. Югославія — на Захід. Росія — без союзників на Балканах. Не знаю, яким це має бути уроком для росіян, однак нагадаю, що й серед українського політичного і журналістського істеблішменту було чимало людей, що намагалися аналізувати ситуацію у багатостраждальній країні через радянські окуляри. Не збираюсь забувати, як після випусків «Вікон-тижневика» на СТБ колеги дорікали мені за те, що я називаю режим Мілошевича режимом а акцію НАТО — саме акцією, а не агресією, за звичкою російської пропаганди. Ну, любі мої, недовго чекати, як це назвуть самі серби — і на площах, і на офіційному рівні. Не хотіли сприймати реальність тоді, коли Захід захищав від божевілля белградського режиму косовських албанців — сприйміть хоча б зараз, коли прийшов час рятувати від Мілошевича вже самих сербів...
