Чисті бюлетені, які громадяни Узбекистану опускали до скриньок на виборчих дільницях — справжня ілюстрація тріумфу народовладдя. Однак Захід досить спокійно поставився й до форми проведення референдуму в Узбекистані, й до його духу: є очевидним, що президент Іслам Карімов забезпечив собі майже два десятиріччя щасливого владарювання. Всі радіють — і узбецькі громадяни на дільницях, і деякі іноземні спостерігачі, які пояснюють журналістам, що «голосування за все сімейство є, очевидно, національною особливістю Узбекистану». Чого ж ви не приїздили на вибори до Києва десь у 1975 році, шановні спостерігачі? Ми б вам показали такі національні особливості...
Мрія Іслама Карімова, здається, здійснилася. Він давно бажав, щоб всі сприймали його як «щит между монголом и Европой» і не заважали жити. Американці, втім, не були готові погодитися з таким трактуванням ролі Карімова навіть тоді, коли його армія воювала з бойовиками з Ісламського руху Узбекистану на чолі з одним із лідерів «Талібану» Джумою Намангані. І тільки після 11 вересня ситуація істотно змінилася. Раніше американці радили Карімову звернутися за допомогою до Москви. Тепер вони створюють на території його країни військові бази і, здається, збираються залишитись тут надовго. Карімов не проти...
Втім, якщо прихильністю Заходу користується пакистанський президент генерал Первез Мушарраф, якого дуже важко віднести до великих демократів, чим гірший за нього колишній член Політбюро? Тим більш, що Карімов виглядає навіть більш послідовним: в роки, коли Мушарраф допомагав талібам, узбецький президент продовжував переконувати Захід, що головна небезпека пов’язана все ж таки із ісламським фундаменталізмом. А з опозицією можна й почекати...
