Чому відносини Тайваню з Китаєм є такою невирішуваною проблемою? Чому в той час, коли вони мають спільні економічні інтереси (мільйон тайванців живуть на Майнленді та працюють приблизно у 50000 фірмах, в які Тайвань інвестував понад 400 мільярдів доларів), Китай націлює на Тайвань 500 ракет малого радіуса дії?
Підготовка до президентських виборів у Тайвані, які відбудуться 20 березня, є зараз одним із джерел напруженості. Один із кандидатів — Чень Шуй-Бянь започаткував процес референдуму, який одного разу можна буде використати, щоб запитати тайванців, чи хочуть вони офiцiйно оформити сьогоднішню фактичну незалежність. Це розлючує Китай.
Зрештою, як сказав Мао Цзедун Едгару Сноу 1936 року: «Першочергове завдання Китаю — повернення всіх наших втрачених територій», явно включаючи до їх числа «Формозу». Відтоді Китай прагне здійснити заповіт Мао.
Нове керівництво Китаю часто демонструє нову розсудливість і стриманість у своїй дипломатії. Проте Ло Юань із Китайської Академії Військових Наук недавно оголосив: якщо лідери Тайваню «відмовляться від здорового глузду і продовжать використовувати референдуми як виправдання для отримання незалежності, вони підштовхнуть [своїх] співвітчизників у безодню війни».
У епоху, коли самовизначення є священним принципом, хiба можливе те, що всі країни уникають Тайваню, який був частиною Китаю тільки протягом останніх чотирьох десятиріч із одинадцяти і ніколи не був під контролем Китайської Народної Республіки, коли він вголос цікавиться, чому йому не можна йти своїм власним шляхом?
Причини мають глибоке історичне коріння. Коли Мао та китайські комуністи прийшли до влади 1949 року, вони пообіцяли «возз’єднання Батьківщини», що означало повернення Ксінджангу (пустинних мусульманських областей Заходу), Тибету, Монголії, Гонконгу, Макао і Тайваню під центральний урядовий контроль. Питанням національної гордості країни, в минулому guafen — «розрубаної на шматки як диня» грабіжницькими колоніальними державами, стало припинення почуття національного приниження за допомогою відновлення своєї цілісності. Комуністична пропаганда неухильно закликає до возз’єднання як до «священного» обов’язку.
Коли Тибет, Гонконг і Макао повернулися «в обійми Батьківщини», заклик Мао здавався близьким до реалізації. Той факт, що тепер тільки Тайвань стоїть на шляху, робить возз’єднання тим більше безкомпромісним.
Але існує й інша тенденція. Протягом двох останніх десятиріч майже кожну другу складову основ комуністичної партії (світова революція, пролетарська боротьба, що веде до безкласової утопії, торжество над світовим капіталізмом тощо) було відкинуто. Це робить об’єднання останньою сполучною ланкою з революцією Мао і виправданням однопартійної системи. Китайське керівництво здіймає галас навколо цього «революційного» зобов’язання, оскільки воно допомагає закликати до націоналістичних почуттів — однієї з небагатьох речей (крім високої економічної продуктивності), які виправдовують комуністичну монополію на владу.
Лідери Китаю повинні замислитися над фактом, що їхня країна більше не є «хворим з Азії». Вона стає могутнішою, активнішою у глобаль
