Майбутнє — це інша країна, тут ми поводимося зовсім інакше, не перестаючи дивуватися власній шизофренії тридцятирічної давності. Чому ж тоді ми не бачили всього цього чіткіше? Чому ми так несерйозно ставилися до приголомшливої споживчої перемоги Заходу над комунізмом? Колись ми сприймали можливість ядерного знищення, як щось самозрозуміле, а потім, усього через десять років після перемоги, вв’язувалися у війну з тероризмом, переконавши себе в тому, що це — наша основна проблема, і почали воювати так, наче насправді ми хотіли її програти.
Те, що ми не програли, ще цікавіше і, ймовірно, приголомшує наших противників-терористів не менше, ніж нас самих. Правильніше сказати, ми самі собі ускладнили життя, дозволивши джихадистам втягнути себе аж у три конфлікти: в Іраку, Афганістані та Сомалі. На своєму останньому відеозаписі, зробленому перед тим, як хвороба нирок перемогла його, Усама бен Ладен має вигляд тріумфатора: він розпочав війну, яку закінчать інші, він використав «Аль-Каїду» для мобілізації радикального ісламу на боротьбу, а західні лідери, крекчучи та чванячись, завели свої країни в тупик. Багато з нас, дивлячись цей останній відеозапис, були вимушені погодитися з ним. Нам не вдалося перемогти в битві з ісламофашистами, наша упевненість у своїх силах і наші свободи опинилися в кризі.
Однак саме ідеї в кінцевому результаті впоралися з викликом тероризму: ідеї не західних урядів, а індивідів; технологічний імпульс і творчі інстинкти, що створили те, що сьогодні ми називаємо «технологічним середньовіччям». До 20-х років нинішнього століття міжнародна система змінилася так різко, що війна з терором почала здаватися Заходу тривіальною, а ісламський світ втратив до неї інтерес.
Саме великі кризи другого десятиріччя спричинили ті системні зміни, які ми визнаємо, але суті яких до кінця не розуміємо. Близький Схід занурився в хаос, перед яким виявилися безсилі провідні держави, і який показав відсутність політичного лідерства в регіоні. Сполучені Штати оголосили про свою перемогу та вийшли з гри. Росіяни та китайці полізли у вогонь й обпеклися. Після цього великим державам вдалося ізолювати регіон, і він звалився в прірву, в якій перебуває і понині.
Це було не найкраще рішення в розпал енергетичної кризи, але вони не мали вибору. Енергетична криза досягла свого політичного піку в середині десятиріччя, спричинивши загострення відносин між Сполученими Штатами та Китаєм, тоді як Росія намагалася за допомогою своїх енергоносіїв впливати на ситуацію в Європі й Азії, щоб зрештою виявити, що викликані цим протиріччя приносять їй більше шкоди, ніж користі. Це був нехороший і небезпечний час. Ми пройшли через цей період без формального обміну ядерними ударами між 12-ма ядерними державами, але не без використання ядерних технологій тими, хто мав до неї доступ.
Хоча провідні держави виглядали чимраз безсилішими, нескінченна риторика була єдиним, що вони могли протипоставити наслідкам кліматичних змін, екологічним проблемам і зростаючій небезпеці для життя, пов’язаного зі злочинністю, бідністю та мізерністю ресурсів. У 2015 році ми перейшли основний рубіж: частка міського населення у світі перевищила 50% — понад 80% у розвиненому світі. Ми звиклися з явищем мегаміст, які або виживають і процвітають, або зазнають невдач та перетворюються на осередки убогості й нестабільності. Якщо в 2001 році ми говорили про нову американську імперію, то до 2021 року Америка більше нагадувала Римську імперію III століття.
Але до цього часу було ясно, що люди, міста й організації самі ухвалюють рішення. Вони зрозуміли, що держава зразка XX століття годиться лише для певних речей. Вплив комунікаційних, комп’ютерних і транспортних технологій, що дали більше влади індивідам, аніж державі, ще більш зріс із впровадженням біотехнології, нанотехнологій і досягнень матеріалознавства. У 2020-ті роки національні економіки були майже повністю розщеплені на регіональні осередки та ледве живу периферію.
Якби Китай зберігав єдність трохи довше, то його керівництво могло б за індійським зразком зберегти контроль над низкою подібних осередків в Азії. Але китайський уряд просто не впорався з динамікою основних секторів суспільства. Китай «регіоналізувався» остаточно та безповоротно, що призвело до поступового зниження ролі пекінського уряду.
Вашингтон зумів знайти обґрунтування падінню свого значення у світі. «Ми лише повертаємося до ролі, яка була для нас традиційною у XIX столітті, — оголосив він. — Економіка динамічна, суспільство самостійне; багато років ми виступали проти розширення повноважень уряду, тепер це стало для нас нормою».
Європа давно звиклася з цим, але все ж таки їй довелося розпрощатися з мріями про європейську наддержаву або навіть об’єднану суперекономіку.
У нашому світі панують постмодерністські індивідуальні цінності. Щоб об’єднатися, ми не вдаємося до допомоги політичних «ізмів». Це вже історія. Ми навчилися жити в глобальній «несистемі», яка далека від хаосу, але, мабуть, дуже добре привчає нас до своїх жорстких диспропорцій, до убогості периферії, співіснуючої з силою і добробутом метрополій, що дедалі більше посилюється мережами корпоративних династій.
Але в цьому світі залишається чимало особистої свободи та локальної творчості, незрозумілої людині ХХ століття. Як і раніше, ми майже не можемо вплинути на глибинні причини зміни клімату, бідності і злигоднів, але винайшли дивні способи боротьби з їхніми симптомами.
Саме тому нинішнє покоління не боїться джихада, загроза якого завжди ґрунтувалася на характерній для ХХ століття інтерпретації колективної волі до влади у фашистському дусі. За межами Близького Сходу ісламські товариства пристосувалися до нового середньовіччя не гірше і не краще, ніж усі інші. Не можна сказати, що сьогодні, в 2031 році, релігія втратила свій сенс, але, як з’ясувалося, цю Землю успадковують не покірливі, а ті, хто вміє пристосовуватися.
Майкл КЛАРК — професор оборонних досліджень у Кінгс- коледжі, Лондон.
