Звичайно, погано, коли влада так побоюється критики і свободи слова, що наказує напівдержавному холдінгу забрати гроші або приборкати телекомпанію. Однак ще гірше жити на утриманні цього холдингу — тобто держави — і робити вигляд, що це і є вільна журналістика. О, ні! Врешті-решт пояснювати, як має функціонувати вільне телебачення, — прерогатива телеаналітиків, які у нас з’являться тільки після того, як журналісти, які дивляться телевізор із професійною метою, зрозуміють, що варто думати і пояснювати читачу те, як має функціонувати телебачення, як суспільство має реагувати на потреби державних, приватних, громадських каналів, під впливом яких обставин змінюється політика телеканалів тощо… Це, як на мене, важливіше, ніж кожного тижня ділитися враженнями про побачене на «Інтері» чи «1+1». І, можливо, саме тоді ми зможемо виробити власну професійну оцінку того, що сталося на НТВ.
Однак зараз мене турбує відповідь на інше запитання: чому вони пішли? Зрадники! — говорить Кисельов. Злякались! — вважають ті, що залишились. Це Міткова, яка не боялась у 1991 році, яку виганяли з роботи в нікуди — раптом злякалась «Газпрому» та й так, щоб піти на очах в усієї країни? Правда?
Відповідь в іншому. Люди, які запевняють своїх глядачів, що відстоюють вільне суспільство і вільну журналістику, насправді самі живуть у суспільстві тоталітарному. Тільки дуже маленькому. В некритичній ситуації — ми це чудово знаємо на власному досвіді — із авторитаризмом можна зжитися, він ніби поруч із тобою, тим більш, коли диктатор мале-е-сенький. Але в критичній авторитарне мислення натовпу починає жити в тобі. Ти маєш піти, щоб залишитися вільним. От вони й пішли, хоча й було це дуже непросто. Трагічно непросто.
Секрет тих, хто залишився — в тому, що вільну журналістику можуть робити тількі вільні люди. Ті, хто пішов.
