Далеко не всі російські політики й експерти підтримали одіозну заяву президента Росії Дмитра Медведєва щодо глави української держави Віктора Ющенка. Зокрема, лідер Російського народно-демократичного союзу, екс-прем’єр-міністр РФ Михайло Касьянов вважає, що своїм посланням російський президент узяв курс на повний розрив відносин з найближчим партнером Росії. «Відкрите послання президента Росії главі сусідньої України безпрецедентне. У абсолютно неприпустимих для нормального міждержавного спілкування висловлюваннях Медведєв повчає й відчитує законно обраного президента незалежної демократичної держави, фактично заявивши про цілковиту неприйнятність для нинішніх російських керівників як його особисто, так і політики, яку він проводить. Цей демарш, безумовно, являє собою творчий розвиток теорії обмеженого суверенітету пострадянських держав і спроби нав’язати Україні неприйнятний для неї вибір, що зазнала краху 2004 року», — говориться в повідомленні, розміщеному на офіційному сайті екс-прем’єра.
Тим часом, російський політолог Дмитро Орєшкін вважає, що гострі заяви президента Росії Дмитра Медведєва на адресу Президента України Віктора Ющенка демонструють, що Кремль втратив важелі впливу на Україну. Орєшкін також пов’язує демонстративну заяву кремлівського лідера з початком виборчої кампанії в Україні. Адже інших підстав, на його погляд, немає: впродовж останніх тижнів з української сторони надходили скоріше позитивні сигнали в двосторонніх відносинах, за газ сплачено, до московського патріарха Кирила під час візиту до України виявили повагу, його приймали на найвищому рівні. «На міжнародному рівні заведено, що якщо велика країна, якою хотіла б бути Росія, намагається налагодити відносини з іншою країною, то вона, як правило, робить це за дипломатичними каналами, не підіймаючи пилу. А тут підкреслюється публічний характер заяв, жорстка риторика», — говорить Орєшкін в інтерв’ю «Німецькій хвилі».
Тому експерт робить висновок, що кремлівські засоби тиску на Україну потроху вичерпуються. Перед минулими президентськими виборами в Україні Москва відкрито підтримувала кандидата в президенти Віктора Януковича — але у більшості українського населення відверте втручання Кремля у внутрішню політику України викликало швидше зворотну реакцію, й підтримка в РФ не допомогла йому, зазначає Орєшкін.
Роблячи ставку сьогодні на антиукраїнську риторику, Кремль може повторити ту саму помилку, вважає російський політолог. «Відсутність посольства (в Україні) позбавить Росію дипломатичного механізму взаємодії. І мені, чесно кажучи, не зрозуміло, навіщо це», — говорить Орєшкін. Він також не виключає зв’язку між різким випадом Кремля й розвитком у справі про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Нові обставини в цій справі можуть спрацювати проти Януковича й значної частини політиків зі сходу України, зазначає Орєшкін. Москва ж розуміє, що команда Ющенка збирається використати цю справу в передвиборній кампанії, переконаний експерт. Нижче читачам пропонується ознайомитися з одним з можливих сценаріїв подальшого погіршення відносин між Росією та Україною.
Чи піде Кремль на анексію Криму?
Нова війна перетворила б Росію на щось, схоже на фортецю із суворим внутрішнім режимом
Російсько-грузинська війна серпня 2008 року була шоком для світової спільноти. Боязка реакція Заходу на п’ятиденний конфлікт і на фактичну анексію двох грузинських провінцій Росією обіцяє мало хорошого європейській безпеці. Незважаючи на те, що недавнє поновлення дружніх відносин між Москвою та Вашингтоном, як і намічене зближення між президентом Дмитром Медведєвим і ліберальною російською інтелігенцією дають підгрунтя для надій, проте головне джерело нестабільності в північній Євразії продовжує існувати й набирати сили. Украй антизахідна, неоімперіалістське угруповання московської еліти зміцнилося в російському державному апараті, Путінській «Єдиній Росії», електронних і друкованих мас-медіа, (не)громадянському суспільстві й академічних колах.
Низка більш-менш впливових і часто відносно молодих ультранаціоналістів, включаючи, наприклад, нового чиновника президентської адміністрації Івана Демидова, популярного політичного коментатора Михайла Леонтьєва або недавно призначеного професором Московського державного університету містика Олександра Дугіна, стала невід’ємною частиною повсякденного політичного, журналістського й інтелектуального дискурсу в пострадянському світі. Ці й подібно орієнтовані особистості були серед головних підбурювачів під час інтервенції російської армії до Південної Осетії й Абхазії минулого року. Згідно з контрольованими Кремлем телеканалами, воєнні дії Тбілісі влітку 2008 року проводилися в інтересах і під керівництвом США. Інформаційна кампанія російського уряду, таким чином, надала офіційного схвалення фантастичним теоріям антиросійської змови, які Леонтьєв, Дугін і Ко пропагували роками як у популярних телепередачах для широкої публіки, так і в інтелектуальних друкованих виданнях для елітарних кіл.
Ксенофобська агітація московськими реваншистськими інтелектуалами в російських мас-медіа, що набирає останнім десятиліттям обертів, дає результати. Як свідчать нещодавні опитування громадської думки, антизахідні, особливо антиамериканські, настрої дедалі більше поширюються серед російського населення. Згідно з даними провідної соціологічної служби Росії — Левада-Центру — ще до російсько-грузинської війни позитивне ставлення росіян до США знизилося з 65% 2000 року, коли Путін зайняв поса ду президента Росії, до 43% у липні 2008 року, після того як у травні того ж року Путін покинув Кремль (http://www.levada.ru/russia.html). З часу воєнного протистояння в серпні 2008 року проамериканських настроїв поменшало ще більше в усіх секторах російського суспільства. Контрольована державою служба соцопитувань ВЦДГД, яка раніше зменшувала рівень російських антизахідних настроїв, нещодавно визнала, що думка росіян, наприклад про місію НАТО, «змінилося істотно». 2006 року 26% росіян розглядало НАТО як організацію, що насамперед просуває інтереси США. Сьогодні 41% населення дотримується такої думки. У той час як 2006 року 21% російського населення оцінював НАТО як організацію, місія якої полягала в здійсненні «агресивних воєнних дій щодо інших країн», наприкінці березня 2009 року 31% росіян згодні з цим твердженням (http://wciom.ru/arkhiv/, Прес-реліз №1191). Хоч би яким наразі був «ефект Обами» виникає побоювання, що його дія в Росії скоро припиниться.
Схожі тенденції погіршення ставлення останніми роками можна спостерігати серед російського населення, й не в останню чергу серед російської еліти, до таких держав, як Грузія або Україна. Офіційні й демократично обрані лідери цих країн зазнають майже щоденних глузувань у російських ЗМІ й подаються провідними російськими журналістами не інакше, як маріонетки США. У російському суспільстві дедалі більше укорінюється переконання в тому, що українці або грузини чи то під контролем русофобських сил, чи то у своїй більшості хочуть зашкодити Росії. У російському публічному дискурсі є загальним місцем, що недавні акції масової непокори в Україні й Грузії (так звані кольорові революції) були спрямовані не проти повернення цих країн до авторитаризму, а проти Росії, й що їхнім джерелом була не волелюбність українців або грузинів, а махінації антиросійських націоналістів, що служать ЦРУ.
Не можна забувати й того, що ця докорінна зміна бачення сучасного світу останніх років сталася в найбільшій країні світу, що була й у найближчому майбутньому залишиться атомною наддержавою. Більше того, нещодавнє фундаментальне зрушення в політичних настроях росіян слід розглядати на тлі низки досі невирішених питань на території колишньої російської імперії, серед них майбутнє військово-морських сил Росії на Чорному морі. Наразі порт Севастополь, що приймає російський Чорноморський флот, — українське місто республіканського підпорядкування, яке, з населенням 380 тис. жителів, є найбільшим населеним пунктом Кримського півострова.
Севастополь здобув всесвітню популярність у середині ХІХ століття. Облога міста, що тривала майже рік, стала найзнаменитішим епізодом Східної, або Кримської війни 1853-1856 рр. між Російською імперією з одного боку й Францією, Великою Британією та Османської імперією з другого. Кримська війна створила в Росії історичний образ героїчної оборони Севастополя царською армією від західних окупантів. Військова міфологія навколо захисту росіянами південних кордонів своєї імперії могла б використовуватися й у сьогоднішньому конфлікті.
Агресивна фракція серед московських пострадянських імперіалістів, звісно, хотіла б, аби Росія анексувала Крим (якщо не всю Південно-Східну Україну) незважаючи ні на що й якнайшвидше. Чимало російських ультра-націоналістів, напевно, готові й до того, щоб Росія розв’язала війну для досягнення цієї мети. Але наразі їхні голоси не домінують у російській зовнішній політиці. Для ескалації напруження на Чорному морі спочатку експансіоністська політика Кремля й не потрібна. Простого розбурхування емоцій навколо майбутнього російських військово-морських сил у Севастополі, становища росіян в Україні загалом або прав татар у Кримській автономній республіці могло б бути достатнім для пролиття першої крові. Наступні після такого зіткнення політичні реакції, суспільна мобілізація та взаємні обвинувачення Києва й Москви можуть швидко привести дві найбільші країни Європи до межі воєнної конфронтації. Дестабілізація ситуації в Криму неминуче наштовхне уряд принаймні однієї з країн на думку про розв’язання конфлікту збройним шляхом — що, в свою чергу, змусить іншу сторону реагувати відповідно.
Як показала російсько-грузинська війна, Росія готова у великому масштабі й у короткі терміни застосувати регулярну армію для воєнного втручання за межами своїх кордонів. Більше того, на Південному Кавказі Москва надавала військову «допомогу» неросіянам, чимало яких, незважаючи на те, що незадовго до цього отримали російські паспорти, продовжують стикатися в самій Росії із расистськими забобонами («особи кавказької національності»). Абхазія ж у серпні 2008 р. узагалі не потребувала прямої російської збройної підтримки. Введення регулярних військ РФ до цієї республіки та її визнання Москвою остаточно завершили «вирізування» Абхазії зі складу грузинської держави. Це примітно тим, що до моменту розпаду СРСР найбільшу частку населення цієї республіки становила, як і у випадку з багатьма автономіями колишнього Радянського Союзу, не титульна нація Абхазької Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Унаслідок своєрідної міграційної політики КПРС, за даними останнього перепису СРСР, 1989 р. Абхазія складалася на 45,7% із жителів, які були класифіковані як «грузини», тоді як «абхазцями» себе назвали лише 17,8% — цифра, що не набагато перевищувала тодішню частку росіян і вірмен у населенні Абхазької АРСР.
Своїм «визнанням незалежності» й розміщенням військових баз на територіях Абхазії та Південної Осетії, тобто фактичним аншлюсом цих неросійських республік, російська правляча еліта продемонструвала, що вона зацікавлена в частковій ревізії результатів розпаду СРСР. Оскільки більшість кримчан, на відміну від населення Південної Осетії або Абхазії, є етнічними росіянами, чимало яких, мабуть, активно отримують російські паспорти, Москві на тлі загострення ситуації в Криму може здатися, що просто «немає іншого виходу», крім «постояти за своїх співвітчизників» — хоч би якими були наслідки. Кремлівське керівництво, може, й розуміє слабкі шанси, на відміну від інтервенції на Південному Кавказі, на цілковиту воєнну перемогу на Кримському півострові. Але громадська думка, підстьобнута апокаліпсичними прогнозами Леонтьєва, Дугіна та подібних, змусить навіть помірних російських політиків доводити свій «патріотизм» і «зайняти принципову позицію».
Два провідні західні фахівці щодо Криму, Гвендолін Зассе з Оксфордського університету та Тарас Кузіо з Карлтонського університету м. Оттава, пояснюють, чому наявний потенціал етнічних напружень поки не призвів до насильства в Криму. За спостереженням Зассе, «останніми роками російські лідери усвідомили переваги співпраці з Україною, а також мали вигоду з тісних зв’язків з Кримом як методу впливу на Київ». Кузьо більш скептичний щодо намірів Росії в Криму. Але й він відзначає «низький рівень ворожості між етнічними росіянами й українцями в Криму». Також Кузіо вказує на «здатність українських органів безпеки підривати кримський сепаратизм». Ці й інші чинники, перераховані Зассе й Кузіо, цілком обгрунтовані й такими залишаються й сьогодні. Незрозумілими для долі кримського питання, однак, виглядають можливі наслідки нещодавніх змін громадської думки в Росії про зовнішній світ загалом й трансформації політичного настрою московської еліти щодо проведення своєї зовнішньої політики зокрема.
У конфронтації між відносно прозахідними й радикально антизахідними фракціями в Кремлі нові умонастрої в Росії можуть бути утилізовані московськими ультранаціоналістами. Активне заохочення антиукраїнських сепаратистських сил у Криму може бути розглянуте російськими крайнє-правими як інструмент підриву «ефекту Обами» в Росії та наміченого поновлення російсько-західних дружніх відносин. Подальше через відповідні дії російсько-українське збройне зіткнення було б катастрофою для відносин між двома братськими народами й грунтовно підірвало б європейську безпеку. У найгіршому разі це зіткнення означало б смерть тисяч жителів Криму (включаючи багатьох етнічних росіян) і призвело б до повної ізоляції Росії на міжнародній арені. Але незалежно від цих та інших прямих результатів такого воєнного конфлікту, він водночас дисциплінував би Дмитра Медведєва, точно так само, як унаслідок російсько-грузинської війни влітку 2008 р. було припинено, принаймні на деякий час, низку внутрішньо- й зовнішньополітичних ініціатив третього президента РФ. Незалежно від того, буде вона виграна чи ні, нова війна перетворила б Росію на щось схоже на фортецю із суворим внутрішнім режимом і різким скороченням міжнародної політичної співпраці. Це знову відстрочило б або навіть поклало б край спробам групи навколо Медведєва відкрити й демократизувати Росію. Московські реваншисти можуть вважати, що політичні наслідки ескалації напруження в Криму посилять їхню позицію в Росії. Якщо вони отримають можливість маніпулювати політичними процесами й міжетнічними відносинами на Кримському півострові та навколо нього, друга Кримська війна може стати реальністю.
Андреас УМЛАНД — раніше працював у Стенфордському, Гарвардському й Оксфордському університетах, редактор книжкової серії Soviet and Post-Soviet Politics and Society, наразі лектор Німецької служби академічних обмінів при Київському університеті ім. Тараса Шевченка та Києво-Могилянській академії.
