Політика щодо Африки — один із пріоритетів головування Британії в Євросоюзі. Останнім часом загальну увагу прикуто до того, яку кількість міжнародної допомоги отримують країни і народи Африки. Це можна зрозуміти з урахуванням хронічної бідності цього континенту, безкінечних конфліктів, а також поширеності ВІЛ-СНІДу та інших інфекційних захворювань. Якщо міжнародну допомогу правильно «націлено» й умовою її отримання є проведення реформ, вона може мати помітний позитивний вплив.
Але допомога — зовсім не панацея. Дуже багато проблем залишається, незважаючи на десятки мільярдів доларів допомоги і багато років зусиль. Допомога може дозволити урядам вкладати гроші в безглузді заходи, від яких мало користі, або ж її можуть легко перекачати до своїх кишень корумповані чиновники. Крім того, отримання допомоги не гарантоване, в результаті африканці залишаються залежними від зовнішніх сил, недоступних для їхнього контролю.
Інша проблема (в доповнення до того, що майже неможливо точно виміряти обсяги потоків з усіх джерел) у разі акценту на допомозі полягає в тому, що політичні зусилля, спрямовані на її збільшення, поглинають увагу, яку краще було б приділити більш потужному інструменту економічного розвитку: торгівлі.
Торгівля — майже забута зброя в битві проти бідності, але вона може принести бідним більшу користь, ніж допомога. Якщо багаті країни — зокрема Сполучені Штати, 25 членів ЄС і Японія — дійсно хочуть допомогти бідним людям, то вони відкриють свої ринки для товарів, що їх виробляють бідні країни, особливо для текстилю, одягу, сільськогосподарської продукції та предметів споживання. Поступова ліквідація тарифів і квот імпорту для експортних товарів бідних країн — та поступова ліквідація субсидій для власних виробників сільськогосподарської продукції — мала б найсильніший вплив на життя сотень мільйонів людей в Африці та в інших регіонах. Розвинулися б приватні підприємства, було б створено робочі місця і зросли б доходи.
Крім того, торгівля корисна світові в багатьох інших сферах, забезпечуючи потужний стимул для держав з розвиненою економікою. За оцінкою, наведеною в одному недавньому дослідженні, лише у США доходи могли б збільшитися на $500 млрд. на рік, якби торгівля у світі стала дійсно вільною. Так само значно внаслідок більшої лібералізації світової торгівлі (як товарами, так і послугами) підвищилися б і доходи в усьому світі.
Торгівля, крім того, — рушій політичних і економічних реформ. Заходи, які країни мають провести для вступу у Світову організацію торгівлі, — це саме те, що вони мають зробити для підвищення продуктивності та демократизації: визнати верховенство закону, зменшити корупцію і стати відкритими, підзвітними і прозорими. У той же час збільшення торгівлі може допомогти створити і зберегти середній клас — саме ту соціальну групу, що часто стоїть на передньому планi діяльності рухів за демократичні реформи.
Торгівля приносить також і стратегічну користь, оскільки вона викликає у країн зацікавленість в добрих відносинах між ними і в підтримці порядку й стабільності. Китай, який активно торгує зі США та своїми азіатськими сусідами, добре подумає, перш ніж провести політику, що поставить ці відносини під загрозу. Аналогічно, торгівля між Індією та Пакистаном могла б внести свій вклад у нормалізацію зв’язків між цими державами, які сьогодні розділяє тривале відчуження.
Але якщо необхідність розширення світової торгівлі безперечна, то перспективи фактичного її розширення не такі райдужні, внаслідок простого, але фундаментального факту політичної дійсності: ті, хто отримує користь від торгівлі, — а це майже всі, — не завжди усвідомлюють це. Користь від більш вільної торгівлі, на зразок створення робочих місць, зниження інфляції та збільшення вибору для споживачів, є часто непомітною або видимою лише частково.
Навпаки, ті, хто програє від торгівлі, чи ті, хто побоюється, що може програти, аж ніяк не невидимі, хоча й відносно малочисельні. Вони гостро відчувають загрозу і діють відповідно, часто вiдiграючи визначальну роль у політичному процесі своєї країни. Меншість з сильною мотивацією може брати верх над спільними інтересами більшості, яка не обiзнана у питаннi — й часто саме так і відбувається.
Тому необхідне зобов’язання з боку урядів — зробити лібералізацію світової торгівлі набагато вищим політичним пріоритетом. Це трапиться лише в тому випадку, якщо всі основні країни-учасники торгівлі продемонструють прагнення грати за правилами. Для Китаю це означає поважати і впроваджувати у себе права інтелектуальної власності, дозволяючи некитайським фірмам конкурувати на рівних правах, і встановити курс своєї валюти на справедливому, а не на штучно заниженому рівні. Для США, ЄС та Японії — покінчити з величезними субсидіями фермерам і скоротити інші форми підтримки неконкурентоспроможних секторів економіки.
Уряди можуть піти на ці заходи, якщо одночасно вводитимуть і розширюватимуть програми допомоги тим, хто може втратити роботу внаслідок лібералізації торгівлі. Фермерам, які розорилися і робітникам, які позбавилися місця роботи, треба дати можливість здобути освіту та підготовку, необхідну для зміни роду дiяльностi, а також надати фінансову, медичну й іншу необхідну підтримку, послуги, щоб вони могли безболісно подолати цей перехідний період.
Річард Н. ХААС — президент Ради з міжнародних відносин та автор книги «Зручна нагода: Момент для Америки змінити хід історії»
