Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Трикутне колесо, або Геополітика по-українськи

15 листопада, 2000 - 00:00

Квінтесенцію сприйняття України в Європі виражає, мабуть, заголовок матеріалу дворічної давності в солідному французькому щомісячнику «Монд Дипломатік» — «Україна. Блоковане суспільство».

Європейська преса частіше за все пише про

— сотні тисяч молодих українок, що займаються проституцією на Заході;

— наплив нелегальних гастарбайтерів з України;

— Україну як канал безперешкодної транзитної міграції з Азії і Африки до Європи;

— Україну як місце майбутнього вибуху СНІДу, наркоманії та злочинності;

— безладне законодавство і жахливий інвестиційний клімат;

— гостру нестачу демократії і нещадний «затиск» преси.

Чи може здивувати після цього намір Західної Європи спорудити нову «залізну завісу» вздовж Шенгенського кордону? Недавній саміт Україна—ЄС у Парижі висвітив той факт, що про будь-яку економічну інтеграцію до ведучої європейської структури можна поки забути. Нам кожен раз нагадують про обмеження експорту металобрухту та текстилю (ЄС встановив квоти, які захищають його внутрішній ринок), про скасування мита на експорт соняшникового насіння. Весь конструктив зводиться до питань військової співпраці, яка, до того ж, практично виключає оборонну промисловість. Яскрава ілюстрація — історія з авіапроектом АН-7Х.

У ЗМІ нашого північно- східного сусіда вигляд України постає анітрохи не веселішим, ніж у західних. Набір ідеологем також досить стандартний:

— країна, що краде транзитний газ;

— країна, де насильницьки українізують нещасних російськомовних;

— колишній «молодший брат», якого скільки не годуй, а він все «дивиться в ліс», тобто, на НАТО;

— держава, яка ставить палиці в колеса російській військово-морській базі в «місті російської слави» Севастополі і претендує на нішу Росії на світовому ринку озброєнь…

Досить поспілкуватися на побутовому рівні з російськими друзями-приятелями, щоб належним чином оцінити ефективність інформаційної роботи по Україні. Сформована стійка неприязнь до нашої держави у всіх шарах суспільства.

А СУДДІ ХТО?

Саме таке питання виникає після того, як ознайомишся з цим жахливим відображенням України в дзеркалі західних та російських мас-медіа. Незалежно від міри його адекватності (вона, чесно кажучи, досить висока, хоч в очі кидається тенденційна неповнота інформації).

Де, між іншим, практикують українські «нічні метелики»? Наполовину все той же «милий Захід»: Німеччина, Італія, Нідерланди… Може, корупції немає? Дрібної — точно немає. Тим часом, коли в минулому році США розбиралися, скільки прибутків вони втратили через контракти, перехоплені західноєвропейськими країнами, бо останні платили більший «відкат», у статті «Інтерненшнл Геральд Трібюн» фігурувала «скромна» цифра в $100 млрд. Ніскільки не збентежили Захід випробування сучасної зброї в самому центрі Європи, бомбардування Бєлграда, здійснені без санкцій ООН. Захід мило не помічав, як Сухарто вирізав в Індонезії власний народ, так само чудово не помічає, як труять у Туреччині курдів. Подвійні, потрійні стандарти…

Захід і, зокрема, США, встановили новий «глобалізований» світовий порядок із купкою надситих та масою голодних і напівголодних. І про інтереси знедолених завжди піклувалися в останню чергу. Пригадується, як в 1992 році тогочасний президент США відмовився підписувати Конвенцію ООН по біологічній різноманітності, бо цей документ передбачав передачу природозберігаючих ефективних технологій країнам, що розвиваються. А це обмежувало патентне право транснаціональних корпорацій, що мають свої штаб-квартири на території США. Навіщо ж поліпшувати комусь природу за рахунок законних прибутків? Яка справа Заходу до того, що сформована глобальна система виключає можливість виходу країн третього світу на технологічний рівень «великої сімки»? Єзуїтським елементом згаданої системи глобалізації є функція світових грошей у західних валют. Як відзначає російський аналітик Олександр Козенко («Політика», № 40, вересень 2000), це дозволяє паразитувати на матеріальних ресурсах більшості країн. Грошова маса західних країн перевищує вартість їх матеріальних ресурсів. А країни третього світу невигідно запозичали ці надмірні фінансові ресурси в обмін на матеріальні активи, що більш дорого коштують. І розлучаються потихеньку зі своїм національним надбанням.

Росія — також не подарунок і не взірець рафінованої демократії. І в президентство Володимира Путіна концентрація важелів влади в одних руках досягає абсолютної величини. У регіонах — свої силові люди, що обмежили повноваження губернаторів, олігархи притискаються до нігтя, особливо норовливі. Як пише Євген Вовк, політичний аналітик Фонду «Спадщина», «схоже, Путін йде шляхом комбінації азіатської та латиноамериканської моделей». А Сергій Караганов, директор Ради із зовнішньої й оборонної політики РФ, суть економічної політики Путіна бачить в «ренаціоналізації власності на користь держави». Це за гучних заяв про ринкові реформи. Російські олігархи продовжують «вповзати» в економічний простір України, намагаючись поставити під контроль найрентабельніші й найприбутковіші підприємства: алюмінієві, газотрейдерні, нафтопереробні, металургійні…

ЯК ЗГЛАДИТИ ГОСТРІ КУТИ?

Ось такі кути в трикутнику Україна—Росія—Захід. Всупереч правилам традиційної геометрії — всі гострі з обох боків та незручні. Таке «трикутне колесо», на якому Україна в’їжджає до світового геополітичного простору. Воно гарно виглядає хіба що на картинах абстракціоністів. А котиться туго й неохоче.

Нині, після зміни міністра закордонних справ аналітики чекають «подовження» російського зовнішньополітичного вектора, «вкорочення» західного.

Проте кількісні та просторові зміни без якісних до покращення стану не призведуть. І починати треба з самої України. Передусім, у нашій країні ми можемо створити умови для того, щоб українська зовнішня політика придбала не набір взаємоліквідуючих векторів, а єдиний могутній прагматичний вектор. Завдання полягає в тому, щоб створити нарешті всі умови для повноцінної діяльності малого і середнього бізнесу. Ніхто в світі ще не вигадав більш ефективного способу накопичення первинного капіталу. В українських умовах це передусім сільськогосподарський і переробний бізнес. Досить витрачати і без того мізерні кошти на гальванізацію трупів, що відпрацювали своє, гігантських підприємств часів «розвиненого соціалізму», які споживають нелічену кількість енергії. Китай, Південна Корея, та ж Японія в 60—70-ті роки… Дуже багато країн у всіх кутках земної кулі підіймалися саме на так званих «товарах широкого вжитку».

Індія зараз набуває солідної репутації за рахунок добре продуманої програми підготовки комп’ютерних фахівців. У нас у цій галузі є чималий потенціал. У стрічці Business Wire за 5 жовтня довелося прочитати матеріал про американську фірму в містечку Ешленд біля Бостону, процвітання якої базується на роботі київських програмістів високого класу. Коли ж навчимося використовувати те, що маємо?

Потрібна чітка, продумана, реалістична програма виходу з соціально-економічної кризи, яка будувалася б на українських реаліях. Тільки вона здатна навернути і Захід, і Росію до нормального сприйняття нашої країни — як надійного ділового партнера, що відповідає за свої зобов’язання, здатного передбачати на декілька ходів уперед. Поки що програми цієї не існує. І це створює небезпеку подальших болючих підстрибувань трикутного зовнішньополітичного колеса України на вибоїнах новітньої історії.

Павло РЯБІКІН, народний депутат України
Газета: 
Рубрика: