Багатовекторність — це не багатство вибору, а його відсутність: сподіваюсь, паризький самміт продемонстрував це навіть тим на Банковiй, хто досі жив у світі власних ілюзій, створеному власною ж некомпетентністю. Зовнішня політика має бути не багатовекторною, а, вибачте за тавтологію, зовнішньою — тобто базуватися на чіткому розумінні пріоритетів і можливостей. Росія, Сочі? Гаразд, нехай. Однак звідки тоді таке бажання друзів нас взути за допомогою тих, на кого ми не орієнтуємось? Захід? Чудово! Однак що ми можемо запропонувати? Якщо в очах Заходу ми залишаємось в сфері московського впливу і захищаємо своє святе право там перебувати, так чого ж це Захід має нас від нього захищати? Це ж не Ширак літав до Сочі. І навіть, вибачаюсь, не Олєк Квасьнєвський!
Треба вже визначитись із цією багатовекторністю. Годі. Інакше дочекаємось російсько-американського самміту, на якому будуть вирішувати, де нам бути, Лазаренка видадуть Росії і він швидко повідомить російським слідчим — о, це не обережні американці! — всі неприємні рахунки. І їх видрукують всі московські газети. Це, звісно, гумореска, а от російсько-американський самміт — цілком реально. Клінтон вже з нами попрощався, а наступний президент просто не привітається. І, дійсно, чого б це йому захищати нас від Москви, коли ми в сфері її гармонійного впливу... Багатовекторно застрягли в дверях — і ні туди, ні сюди, ні назад, не вперед, ні в Сочі, ні в Канни... Давайте вже, проходьте!
