Україна та Польща вийшли з однієї «шинелі» — Варшавського
пакту. Тепер Військо Польське вже рік красується у натовському мундирі,
а Збройні Сили України йдуть своїм шляхом. Як кажуть наші генерали, військове
будівництво набуло чітко визначених національних ознак. Проте останнім
часом Варшава, як стратегічний товариш товаришу, все частіше радить Києву
таки звернути увагу на польський досвід оборонних реформ. Аби не набивати
зайві гулі. Питання лише в тому, чи справді ми готові дослухатися до цих
порад, про себе ховаючи думку: «Ну от, тепер ще й ці поляки набиваються
в порадники». Але все-таки спробуємо відчути різницю…
ІЩЕ ДРУЖБА «НЕ ЗГІНЕЛА»?
«Якби ми не збирались вступати до НАТО, то невідомо, коли
б ми зважились на швидкі і досить болісні реформи армії», — кажуть сьогодні
у Міноборони Польщі. Нині військо нового члена НАТО, скоротившись за десять
років чи не наполовину, нараховує 210 тисяч вояків. Це на сто тисяч менше,
ніж офіційно оприлюднена чисельність армії України. Щоправда, оборонний
бюджет Польщі майже вдесятеро більший, ніж український, — 3 мільярди доларів.
Для нас ця сума видається астрономічною. До того ж, ці оборонні витрати
збільшуються пропорційно до обсягу зростання ВВП. А польські показники
зростання для нової Європи — чи не найбільші.
Нині в оборонних пріоритетах Польщі — адаптація війська
до стандартів НАТО, професіоналізація, вивчення англійської мови і модернізації
потрібних арсеналів. За порадою НАТО, ставка робиться на сили швидкого
реагування, їх мобільність, а не на спроможність армії вести тривалі і
масштабні бойові дії силами чисельних сухопутних військ. «Це дорого і нераціонально»,
кажуть польські військові, наводячи як приклад дії альянсу проти Іраку
та Югославії, де для досягнення потрібного результату вистачило лише повітряних
кампаній. Тож у центрі уваги — і протиповітряна оборона та авіація. Чи
не перше, що зробила для потреб протиповітряного захисту Польща, так це
замінила військові системи розпізнавання на літаках «свій—чужий» з традиційної
екс-радянської, якою й досі користується Україна спільно з Росією, на натовську.
Цього року Польща має завершити створення єдиної з НАТО системи контролю
повітряного простору. Замовлено встановлення 6 радарів, які виготовляються
в Польщі і наполовину оплачуються з коштів НАТО. На це піде частина з тих
660 мільйонів доларів, які НАТО має інвестувати в розвиток військової інфраструктури
нового свого члена. Додатково американські банки надали Польщі кредит у
100 мільйонів доларів на потреби адаптації до вимог НАТО на вкрай пільгових
умовах на дванадцять років. Окрім радарів, це модернізація аеродромів Мальброк,
Кшесіни, Свідвін, Мірославец та Мінськ- Мазовецкі і інших, потрібних тоді,
коли раптом виникне нагальна потреба приймати в себе авіаційні групи альянсу
— разом з «АВАКСами» та важкими транспортними літаками.
Втім, вступ до НАТО не зменшив зацікавленості Польщі до
надійних і товариських взаємин з її позаблоковою сусідкою — Україною. «Ми
завжди уважно спостерігаємо за розвитком подій у вашій країні. І декілька
разів ми дуже серйозно переживали за вашу незалежність. Адже «без незалежної
України немає незалежної Польщі», — повторювали в департаменті стратегічних
досліджень оборонного відомства слова американського поляка Бжезинського.
На практиці саме з Польщею Україна демонструє найактивнішу прикордонну
військову співпрацю. Зустрічі міністрів оборони, начальників генеральних
штабів та командирів суміжних округів — Краківського війська Польського
та Західного оперативного командування — стали настільки звичною справою,
що їхню кількість і порахувати важко. Загалом же поміж арміями минулого
року запланували були провести 43 спільних заходи, здійснили 32, проте
додали непланових аж 12. «Півсотні спільних заходів для наших великих армій
— це дрібниця. Але надалі треба реалізовувати справи більш конкретні, а
не ритуальні процедури», — заявив посланець Варшави в штаб-квартирі НАТО,
що також опікується взаєминами України з НАТО.
Найкращим проявом конкретики стала ухвала 1996 року про
утворення спільного польсько-українського батальйону. Спільна структура
чисельністю близько 600 осіб створювалась на базі 24 Залізної дивізії та
14 бригади Війська Польського, дислокованої у Перемишлі. Кожна зі сторін
утримує і готує свої «половинки» вдома, а з’єднуються вони під час навчань.
«Ми цим батальйоном, як прапором, вимахували, коли в НАТО вступали. Це
ж було як ноу-хау. Жоден з нових кандидатів не міг таким похвалитись. А
тепер і Україна завдяки батальйону однією ногою в НАТО», — казав поляк
із Брюсселя. Проте в Польщі поволі дратуються тим, що Україна й досі не
ратифікувала угоду про створення цієї спільної військової одиниці. Через
відсутність правового підгрунтя рік тому цей батальйон, попри попередні
плани, так і не вдалося відправити до Косова — до складу багатонаціональних
сил КейФОР під проводом НАТО. Нині Київ та Варшава вже оголосили, що влітку
— у липні — спільний батальйон таки попрямує до Косова. Тим більше, що
там вже пліч-о-пліч діють українські та польські миротворці. Проте якщо
в Києві до цього часу угоду про батальйон так і не буде ратифіковано, то
де-юре до Югославії буде відряджено окремі й «незалежні» половинки. Хоча
військові, звісно, говоритимуть про ціле.
Не розуміють у Варшаві і небажання Києва підписати між
Україною та Польщею угоду про збереження військових таємниць. Без цього
просто неможливо реалізувати спільні військово- технічні проекти. Так,
поволі вже забувся проект зі спільної модернізації танків Т-72. Хоча нині
дві країни співпрацюють у розробці систем захисту від протитанкових ракет.
Але це крапля в морі перспектив. Якщо Україна має угоду про збереження
військових таємниць з Росією, то чи не це заважає Києву вдатись до аналогічного
кроку з іншим стратегічним сусідом? Особливо на тлі шпигуноманії між Польщею
та Росією. Цю версію у Варшаві не коментували, зауваживши, що про необхідність
такого документа для повноцінної співпраці Києву казали вже не раз.
Відмовчується Україна і з приводу пропозицій польських
військових утворити спільну групу за участю експертів з обох сторін для
обговорення і напрацювання рекомендацій з питань реструктуризації Збройних
Сил, оборонного бюджету, реформи системи освіти, і звісно, впровадження
цивільного контролю над збройними силами. «Навіть якщо Україна й не збирається
вступати до НАТО, багато з пропозицій альянсу варто використати. Це ми
перевірили на власному досвіді. Навіщо вам наступати на ті ж граблі, якими
набивали гулі ми», — переконували поляки. І навіть моїм неозброєним оком
було помітно, що логіка в цих словах таки є.
БУНТ ГЕНЕРАЛІВ
Звісно, генерал — він і в Африці генерал. Не кажучи вже
про Польщу та Україну, де генеральсько-офіцерський кістяк виховався на
комуністичних традиціях Варшавського пакту. Це виховання формувало впевненість
і переконання, що військові — це окрема каста, що живе за своїми законами
та правилами. І в цьому кастовому житті цивільним шпакам — не місце. Після
відокремлення від Варшавського пакту в Польщі було призначено цивільну
особу на посаду міністра. Тим більше, що це було і залишається однією з
важливих ознак існування демократичного контролю над військом. Але це —
теорія. Головне — як отой «демконтроль», що часом таки морщить обличчя
генералів, працює.
1994 року на одних із військових маневрів, за якими також
спостерігав президент Польщі, генерали вирішили скористатись нагодою і
шляхом голосування висловили недовіру тодішньому міністрові оборони Петру
Колодзейчику. Подейкують, що, за іронією долі, на тих маневрах був присутнім
і перший цивільний міністр оборони України Валерій Шмаров. Навряд чи Шмаров
тоді знав, що вже через два роки він також матиме серйозні проблеми — вже
зі своїми генералами. Насамперед — з начальником Генерального штабу Анатолієм
Лопатою, який категорично виступив проти ідеї створення в Україні 5—7 оперативних
командувань замість трьох округів. Начальника Генштабу підтримали також
і начальники семи управлінь оборонного відомства, які відмовилися підписати
запропонований проект реформування. Проте якою була реакція в Києві та
у Варшаві на ясно висловлене невдоволення з боку генералітету діями політичної
влади? На перший погляд — схожа. Анатолія Лопату звільнили з посади начальника
Генштабу ЗСУ. Згодом прокотилась подальша хвиля кадрових рокіровок. В Польщі
так само — через два роки жоден з генералів, які спробували тиснути на
цивільного міністра, в армії вже не служив. Але що далі?
Через рік в Польщі вже було розроблено Закон, за яким міністром
оборони може бути лише цивільна особа, яка й визначає структуру свого міністерства.
За діючими положеннями, всі три його віце-міністри мають бути також обов’язково
цивільними. Ця вимога поширюється і на начальників управлінь. На сьогодні
в міноборони Польщі, яке нараховує близько 800 осіб, вже 53 відсотки працюючих
— цивільні. Але це, як кажуть там, перехідний період — за подальші п’ять
років кількість військових має суттєво зменшитись. Також пройде скорочення
чисельності генштабу, який нині нараховує 1200 осіб. З 50 генеральських
посад залишиться 30. Роль і становище генштабу також стане іншим. «Міністерство
оборони керуватиме за допомогою генштабу, а не через генеральний штаб.
Він перетвориться з керівної структури в інституцію, яка займається плануванням
та консультаціями», — пояснювали мені у Варшаві.
Зараз головна увага сконцентрована на підготовці прошарку
цивільних працівників, які посядуть провідні посади в міноборони і зможуть
за рівнем професіоналізму розмовляти й дебатувати з військовими на рівних.
Втім, ці посади можуть обійняти й самі військові, щоправда, попередньо
розпрощавшись з погонами і на загальних підставах пройшовши відповідне
тестування перед призначенням. Хоча вже нині полковники в приміщенні міноборони
Польщі значно більше полюбляють ходити в цивільному, ніж у одностроях.
Таку розкіш у Міноборони України може дозволити собі хіба що Анатолій Довгополий
— єдиний цивільній заступник міністра оборони.
Національне законодавство припускає, що Міністром оборони
України може бути як цивільний, так і військовий. Проте де- факто мілітарний
Олімп в Україні побудовано таким чином, що ефективно він може працювати
саме під військовим. Продеклароване розмежування повноважень Міністерства
оборони та Генерального штабу, про що свого часу сурмили як про велике
демократичне досягнення, за великим рахунком, не є принциповим і глибинним.
Генштаб міцно вмонтовано в кремезне тіло Міноборони як його структурний
підрозділ.
А тепер уявімо ситуацію, що в Україні таки ще раз зважились
призначити міністром оборони цивільного. Наслідуючи приклад демократичних
країн і не бажаючи опинятись в ролі Шмарова, що працював у тісному оточенні
військових, ця особа повинна буде формувати цивільне Міноборони. Тобто
здійснити його корінну перебудову. Ці пертурбації одразу зачеплять усі
«структурні підрозділи». В тому числі й Генштаб, діяльність якого, з огляду
на досвід країн зі сталою демократію, насправді не повинна залежати від
того, яка політична влада перемогла в країні і яку особу президентом чи
урядом призначено міністром оборони. Що ж до повноважень генштабів, то
й тут ще питання, у кого їх більше. Чи в польського, який зі спокійною
душею скорочується, розраховуючи на стратегів зі штаб-квартири НАТО, чи
в нашого, який має планувати і організовувати оборону позаблокової країни,
причому не лише можливостями армії та флоту, а вкупі з усіма іншими силовими
структурами, які ніс вернуть від такої наполегливості Генштабу.
Цивільне міністерство та військовий генштаб — це та система
противаг, дієвість якої перевірена практикою чи не в усіх європейських
країнах і саме з цього досвіду скористалася Польща, не зупинившись при
цьому, як ми, на половині дороги. Але це лише видима верхівка айсберга.
«90-го року, коли ухвалювалися оборонні витрати Польщі, то міноборони подавало
на розгляд сейму лише чотири аркуші. Все було дуже таємним. Тепер — це
100 сторінок тексту, де всі оборонні витрати дуже детально розписано. Так,
буває що влада змінює певні статті протягом року, але в такому разі вона
має ретельно пояснити цю логіку», — каже голова комітету Польського Сейму
з питань оборони Броніслав Комаровські.
Наші військові економісти стверджують, що й оборонний бюджет
України будується за європейським класифікатором, і тут нам соромитись
немає чого. Навіть у контексті його відкритості. Хочу в це вірити. Але
наведу ще одну фразу представника польського сейму: «У нас при парламентських
комітетах створено групи експертів. Головним чином з військових, які пішли
у відставку. І дуже цікаво спостерігати, як вони часом атакують пропозиції
військових, шукаючи оптимальний варіант. Інакше будь-яка армія може поглинути
будь-яку кількість грошей». Саме рекомендації та висновки цих експертів
беруть до уваги парламентарі при оцінці вимог військового відомства чи
то з питань бюджету, чи з оборонних реформ, пояснював Броніслав Комаровські,
який у часи Леха Валенси і «Солідарності» був заступником міністра оборони.
Такі експертні групи, за положенням про парламентські комітети, можуть
утворюватись і нашими парламентарями. Але щось жодного разу не доводилось
про таке чути.
Звісно, кожен у нас вважає себе розумнішим за будь-яку
купу експертів. А потім із розумінням хмурить лоба, вдаючи, що йому таки
відома відмінність завдань і можливостей військового округу від оперативно-територіального
командування. Особливо коли це приперчене фразою про розробки й досягнення
національного військового мистецтва. Тут, як кажуть, у політика й лапки
догори, а військовому — всі карти в руки. По-друге, політики і державні
діячі в нас звикли вірити на слово, не дуже прагнучи докопуватись до деталей,
коли йдеться про загальнодержавне, але все-таки не про своє. От цікаво,
які були б висновки польських сеймовських експертів, якби Польща раптом
вирішила озброїтись ракетним крейсером, а пального на флоті — лише для
закордонних походів одного фрегата. Та й те пальне дароване американцями
…
СТРАТЕГІЧНИЙ БУФЕР
«Польща першою визнала незалежність України. А якщо на
цю роль буде претендувати Канада, то треба зважати на різницю в часі. Адже
з Варшави до Києва ближче, ніж з Оттави», — стверджують польські дипломати.
В ухваленій 4 січня цього року Стратегії національної безпеки Польщі стверджується,
що Україна є одним із важливих чинників безпеки в Європі, а Варшава сприятиме
зміцненню демократичної влади в Києві і зв’язків з Євроатлантичними структурами.
Є там і про Росію. А саме — Польща зацікавлена в проведенні відкритої політики,
поглибленні демократії і реформ у Росії, у позитивній еволюції стосунків
Росія—НАТО. (Щоправда, це прагнення виглядає нині дещо рожевим, позаяк
між Москвою та Варшавою чи не найбільша підозрiливість. Триває політика
«відкритих дверей» — шпигунів висилають чи не автобусами).
Чим складніше Польщі з Росією, тим важливіші для Варшави
міцні контакти з Києвом. Польща готова взяти на себе роль не лише гучномовця
інтересів України всередині НАТО, але й долучити Київ до Веймарської групи.
Тобто, наблизити до двох важливих центрів європейського тяжіння — Німеччини
та Франції. Ну, звісно, не забута й Вишеградська кампанія. А чи не хотіла
б сама Польща приєднатися й посилити процеси, ініційовані Україною? Наприклад,
вдихнути свіжий струмінь в об’єднання ГУУАМ, учасники якого раз за разом
озираються на Москву? Тим більше, що такий варіант залаштунково дебатується
— з огляду на зацікавленість Варшави в каспійській нафті, а це більше —
у тому, щоб транзит каспійських вуглеводів здійснювався маршрутом Одеса
— Броди — Гданськ і далі в Європу.
«Нас цікавить ГУУАМ, але не в такій мірі, щоб приєднуватись.
А гууамівцям треба частіше зустрічатись і обрати якийсь один конкретний
проект для спільної реалізації. Тоді можна буде побачити результати», —
стверджував представник Польщі в НАТО. Певним чином ці слова віддзеркалюють
загальне ставлення альянсу до ГУУАМу. «Позиція НАТО є трохи не такою, як
ми очікували. Альянс обережно ставиться до створення таких окремих угруповань,
як наприклад, 19 плюс ГУУАМ. Вони, звісно, не відхиляють цю пропозицію,
яку ми висловлювали неодноразово. Але вони не хочуть створювати і прецеденту,
вносячи певну розпорошеність у стосунки з партнерами у межах Ради Євроатлантичного
партнерства. Адже ця організація виходить з рівноправності усіх учасників
у організації діалогу з НАТО. Альянс вважає, що питання, які вирішуються
в форматі ГУУАМ, може представляти одна держава, наприклад Україна, у своїх
стосунках або у форматі 19 плюс 1, або в форматі комісії Україна—НАТО.
Серед інших країн-членів НАТО Туреччина підтримує діяльність ГУУАМу і при
необхідності може представляти інтереси України під час проведення консультацій
з НАТО в контексті завдань форуму ГУУАМ», — сказав мені заступник голови
української місії в НАТО Костянтин Морозов.
В самій Польщі байдуже ставлення до ГУУАМу досить виразно
характеризують дані соціологічного опитування, проведеного серед впливових
польських аналітиків та експертів Українським центром економічних та політичних
досліджень. 63 відсотки опитаних не змогли взагалі дати оцінку стану відносин
України з ГУУАМ. Простіше — у визначення контактів з Росією. 59 відсотків
опитаних вважають негативним чинником українсько-польських взаємин «економічну
залежність України від Росії». Можна очікувати, що якби військові контакти
Москви та Києва були більш активними, то саме цей параметр обігнав би негативізм
економічної залежності в очах Варшави, яка нині уважно відстежує процеси
російсько- білоруського військового братання.
«Нас турбує ситуація з непропорційним накопиченням військ
і можливість розміщення ядерної зброї на території суміжних з Польщею країн»,—
говорив міністр оборони Польщі під час дебатів у сеймі з приводу ухвалення
нової Стратегії національної безпеки. Це була своєрідна реакція на заяви
білоруського президента Олександра Лукашенка про створення спільного з
Росією угрупування військ і можливість повернення ядерної зброї в Білорусь,
на що натякали вже російські експерти. «Що стосується ставлення України
до можливого розміщення російських військ на території Білорусі, то в мирний
час цього не передбачається. А в цілому ставлення України таке ж, як і
до країн, що нещодавно вступили в НАТО. Це суверенне право суверенної держави
мати те, що вона хоче для забезпечення своєї безпеки. Ми ставимося до цього
з повагою і розумінням», — в свою чергу, стримано стверджував вже український
міністр оборони Олександр Кузьмук, пам’ятаючи, напевно, що, на відміну
від Польщі, над Україною натовська парасолька не розкрита.
Проте якщо знову подує холодом, і напруга між Росією та
НАТО таки зростатиме, то чи слідом за ядерною зброєю у Білорусі така ж
зброя швидко з’явиться і в польських арсеналах? «Поки що немає підстав
говорити про необхідність впровадження якихось адекватних кроків у відповідь»,
— обережно констатували в департаменті стратегічних досліджень. Політики,
на відміну від оборонних стратегів, висловлювались більш категорично. «Союз
Росії та Польщі польською мовою звучить як «збір». А це слово має в нас
ще одне значення — «розбійник». Проте якщо Лукашенко сподівався бути заступником
у російського царя Єльцина, то тепер перспективи цього союзу для Лукашенка
не є багатообіцяючими. Нині Лукашенко все частіше дивиться на захід. Польща
робитиме все від неї залежне, аби не сприяти подальшій ізоляції Білорусі»,
— наголошував у розмові представник комісії з питань міжнародних стосунків
Чеслав Білецькі.
А Україні на цьому тлі політики в Польщі порадили: «Не
треба перейматися протестами з боку Росії. Москва спочатку репетує до того,
як щось трапиться. Так було і з приводу першої хвилі розширення НАТО. А
коли це сталося де-факто, Росії не було що сказати. Якщо Україну буде включено
до Євроатлантичних структур безпеки — то це означатиме кінець неоімперіалістичним
прагненням Росії. Якщо Київ не зважиться на цей крок, то таке становище
постійно провокуватиме у певної частини російських політиків наміри поглинути
Україну. Неоімперіалістичні тенденції є там, де вони можуть проявитися.
Але нині незрозуміло, що сама Україна хоче отримати від взаємин з НАТО?»
Непогане питання, чи не так?
Брюссель — Варшава — Київ
Автор дякує посольству США в
Україні за допомогу в організації матеріалу
