З двох енергетичних самітів, які відбулися минулого тижня в Польщі та Туркменістані останній перевершив усі очікування. Принаймні, так вважають у Москві. «Підсумки тристороннього саміту та візиту, характер та інтенсивність обговорення питань перевершили очікування», — процитував учора Інтерфакс джерело в Кремлі. Таким чином, Кремль дає оцінку підписаної минулої суботи в місті Туркменбаші лідерами РФ, Казахстану та Туркменії спільної Декларації про будівництво Прикаспійського газопроводу, а також Декларації, до якої вже приєднався президент Узбекистану, про розвиток газотранспортних потужностей у Центральній Азії.
Проте не можна сказати, що все так погано закінчилося в Кракові. Президенти п'яти країн (України, Польщі, Грузії, Азербайджану та Литви) змогли домовитися про старт проекту трубопроводу Одеса—Гданськ. Щоправда, поки що їм не вдалося гарантувати обсяги прокачування нафти. Консорціум по проекту Одеса— Гданськ буде створено не раніше жовтня 2007 року — не раніше, ніж його обговорить новий саміт у Вільнюсі.
З іншого боку, не можна сказати, що туркменський саміт був таким уже й успішним для його учасників. З трьох питань, що стояли на порядку денному саміту, які стосуються трубопроводів, — про прикаспійський і транскаспійський трубопроводи, а також про розширення потужності Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК) було вирішено лише одне. Учасники досягли згоди щодо будівництва прикаспійського газопроводу, що, безперечно, влаштовує Росію, оскільки цей трубопровід проходитиме через російську територію. За словами міністра енергетики Росії Віктора Христенка, потужність нової гілки до 2009— 2010 року становитиме 10 млрд. кубометрів, а при наявності попиту в наступні 5—7 років її можна буде збільшити до 30 млрд. Казахстан розраховував отримати згоду Росії на розширення потужності Каспійського трубопровідного консорціуму з нинішніх 31 млн. т до 67 млн. т нафти на рік.
Немає наразі остаточної ясності і з третього питання — Транскаспійського трубопроводу по дну Каспію в обхід Росії. Зрозуміло, що Москва виступає проти будівництва будь- яких альтернативних маршрутів постачання нафти і газу. Проте туркменський президент Гурбангули Бердимухаммедов заявив, що досягнення домовленостей про будівництво Прикаспійського газопроводу не знімає з порядку денного питання про участь Туркменії в можливому проекті Транскаспійського газопроводу. Тим самим Ашгабат залишив собі простір для маневру. Адже не є таємницею, що Сполучені Штати, європейські країни та Китай хотіли б отримати прямий доступ до туркменського газу, велика частина якого зараз надходить до Росії за цінами нижче від ринкових. На думку російської газети «Комерсант» у Назарбаєва та Бердимухаммедова з'явилося більше варіантів для торгу з Chevron, Exxon Mobil, BP, Eni, які, власне, добуватимуть нафту і газ на Каспії.
Транскаспійський трубопровід може стати частиною проекту ЄС Nabucco, що виводить газ Азербайджану, а в перспективі Туркменії та Ірану, до ЄС поза контролем Росії. При цьому і туркменська, і казахська дільниці прикаспійського трубопроводу цілком у майбутньому можуть стати частиною транскаспійського трубопроводу.
Очікується, що більше ясності щодо підсумків двох альтернативних енергосамітів внесе саміт ЄС—Росія, який відбудеться 17—18 травня в Самарі. Не виключено, що там Євросоюз підтримає той чи інший варіант енергополітики в регіоні.
КОМЕНТАР
Чи означає підписання президентами Росії, Казахстану і Туркменистану Декларації про будівництво прикаспiйського газопроводу, що Москва остаточно «наклала руку» на середньоазійський газ? Чи означає це все, що ЄС, США і Китай остаточно втратили шанс отримати безпосередній доступ до середньоазійських енергоносіїв? Чи можуть Україна і учасники нещодавнього енергетичного саміту в Кракові домогтися реальної, не паперової диверсифікації енергоносіїв?
Євген ШАРОВ, політолог:
— Перш за все, слід розглядати зазначену подію під призмою закладення основ для Євразійського енергетичного союзу. Москва, в суперництві зi США та ЄС, не «наклала руку» на середньоазійський газ, але вибудувала систему координат, яка потенційно робить Казахстану i Туркменістану безвідмовну пропозицію та примусить усіх інших глобальних гравців грати за російськими правилами. Російська пропозиція не замикається суто на трубопроводах та механізмі ціноутворення, а при умові гарантування Москвою безпеки політичним режимам пропонує Казахстану та Туркменістану стати партнерами в реалізації глобальних проектів, а відтак трансформує ці країни в де-факто глобальних гравців. Окрім цього, російська пропозиція зроблена в комплексі (недоторканість режиму, співучасть в реалізації проектів, атомна енергетика, тощо), що робить російську пропозицію безпрограшну.
Володимир Путін одним ударом послабив позиції енергетичного саміту в Кракові, посилив російські позиції на переговорах напередодні візиту держсекретаря Кондоліззи Райс у Москву, зустрічі міністрів закордонних справ країн «великої вісімки» та саміту Росія—ЄС у Самарі. Росія, безумовно, виграла цей раунд, стаючи де-факто законодавцем правил гри щодо розподілу центральноазійських енергоресурсів та визначення енергетичного балансу Євразійського континенту. Президенти Назарбаєв та Бердимухамедов, безумовно, залишили за собою «вікно» для пропозицій США та ЄС i для подальшого «торгу» з Росією, але Захід, принаймні, має «підняти планку» на рівень вище, ніж це зробила Росія, що вбачається проблематичним на сьогоднішній день.
Неочікуваний енергетичний наступ Росії у Центральній Азії робить не тільки виклик проекту «Одеса— Броди—Плоцьк—Гданськ» (фактично унеможливлює його у стратегічній перспективі), але ставить під загрозу рентабельність проектів Баку—Тбілісі—Джейхан та Баку—Тбілісі—Ерзурум. Це у свою чергу залишає доволі обмежений вибір для США та ЄС. Або швидко (до осені) виробити безвідмовні пропозиції для Казахстану та Туркменістану, або піти шляхом дестабілізації цих двох країн завдяки «кольоровим революціям» та зміни політичних еліт, або почати грати за російськими правилами. Яка лінія переможе — покаже час.
Україна може продовжувати американсько-польський геополітичний проект, спрямований на формування в обхід Росії трубопроводів, і таким чином без кінця сподіватися на «світле майбутнє». При цьому Україна в реальному економічному вимірі буде втрачати свій статус одного з головних транзитерів російських енергоносіїв на користь північних та південних енергетичних потоків Росії в Європу. Або Україна переглядає свою енергетичну стратегію на користь — «своя сорочка ближче до тіла» та починає включати калькулятор при прийнятті тих, чи інших зовнішньополітичних рішень. Поки перемагає стратегія розбазарювання того, що ще маємо.
Попри райдужні заяви учасників неформального енергетичного саміту в Кракові стосовно перспектив реалізації проекту «Одеса—Броди— Плоцьк—Гданськ», зазначений саміт не досяг зазначеної мети і проект має нульові шанси на реалізацію в рамках нинішнього формату учасників. Перш за все, не участь Назарбаєва у саміті продемонструвало небажання Казахстану брати участь у проектах, які мають антиросійську спрямованість. Про це відверто говорить умова Назарбаєва, який прив'язав участь Казахстану у реалізації зазначеного проекту за умови відповідної участі Росії в цьому проекті. Як показує аналіз, «Одеса—Броди— Плоцьк—Гданськ» може запрацювати при умовi, якщо до нього підключиться Росія та Казахстан та цей проект створить додаткові потужності на додаток до нафтопроводу «Бургас — Александрополіс».
Більш того, провалилася польська енергетична дипломатія останнього року (особливо центральноазійський та кавказький візит) — Казахстан де-факто зробив ставку на Росію. Можна спрогнозувати, що енергетична дипломатія Польщі в питаннях американської трубопровідної політики почне вже в найближчому майбутньому викликати роздратування в рамках серцевини ЄС, з відповідними наслідками для Варшави — на арену енергетичної дипломатії Європи вийдуть «ваговики». Більш того, заради надлишків газу та нафти, які майже зарезервовані з боку Росії, Китаю, Європою (при транспортуванні через територію Росії) та Іраном транскаспійські трубопроводи будувати не будуть. Принаймні — Росія триматиме руку на пульсі.
Американсько-польська концепція диверсифікації енергоносіїв, виходячи з вищезазначеного, може бути реалізована за умов «зміни» політичних еліт в Росії, Казахстані та Туркменістані. Чи слід Україні розраховувати на такий сценарій в нових умовах при забезпеченні власних національних інтересів?