Частина тих, хто стверджував, що світська держава в Туреччині перебуває під загрозою і що країна рухається шляхом ісламізації, змінила свої гасла після референдуму 12 вересня. Вісім років правління «Партії справедливості та розвитку» (ПСР) зробили навалу активістів із зеленими прапорами чимось абсолютно нереальним. Сьогодні на зміну примарі фундаменталізму приходить інше порівняння, що дехто використовує з натяком на диктатуру або тотальний нагляд за суспільством: люди починають говорити про «путінізацію» влади.
Подібне порівняння також дає змогу західним журналістам максимально швидко самим розібратися в ситуації у Туреччині та повідати про неї читачам, які погано обізнані щодо політичного життя в цій країні.
Цілком можливо, що найближчими місяцями і роками нам доведеться неодноразово зіткнутися з порівнянням Туреччини й путінської Росії. Але перш ніж оцінювати міру реальності загрози путінізації турецької політичної системи, слід зрозуміти, наскільки ці зміни в поглядах щодо ПСР значимі й показові. Серед турецької громадськості боязнь іранізації була проявом страху, що відчувався в тих, хто володіє великим впливом у колах релігійних консерваторів. Але давайте ненадовго облишимо психологічні й соціологічні причини і наслідки цього страху. Його підживлювали та використовували не без участі деяких традиційно пов’язаних зі владою кіл. Навіть не маючи під собою чіткої підстави, цей страх все одно поступово вилився в поширення і посилення різних суспільних течій.
СТРАХ І ЗАГРОЗА
Найактивніші розповсюджувачі цього страху ісламізації держави сприймали його як неприйняття втручання в особисте життя й обмеження своїх звичок. Страх того, що їм нав’яжуть не схожий на звичний для них спосіб життя, змушував їх постійно чекати втручання якоїсь зовнішньої сили — армії або суду. Проте їм і на думку не спадало боротися проти цих намірів політичним і демократичним шляхом. Більше того, саму демократію вони часто сприймали як режим, який сприяє встановленню ісламської держави. Що, відповідно, означало відхід від політики зі страху політики.
Стосовно путінської метафори, що приходить на зміну побоюванням за майбутнє світського способу життя, то вона є наслідком боязні посилення авторитаризму в системі держуправління, підпорядкування інститутів авторитарній волі та посилення тиску на політичну опозицію.
Відповіддю на цей страх є пожвавлення демократичних тенденцій у суспільстві, а відтак, якщо такі тенденції справді підтвердяться, інтенсифікація і розширення соціального опору владі. Там, де серйозно постає загроза путінізації, потрібні не захисники способу життя, а політична опозиція. Як наслідок, протидія таким загрозам полягає в соціальній боротьбі в політичному просторі. Це відкриває шлях надмірній політизації, що розділяє суспільство на демократів та прибічників авторитарного режиму. Політизації, в яку втягнуті всі верстви суспільства, незалежно від віросповідання.
Усі, хто сьогодні висуває на перший план загрозу виникнення авторитарного режиму й відмовляється від властивих їм раніше побоювань за збереження звичного способу життя, демонструють нам, що проходить один із природних етапів процесу демократизації. Це одна з найважливіших ознак того, що процес демократичної нормалізації в Туреччині справді функціонує. Але за однієї умови: що неприйняття авторитарного режиму не виллється в бездумне простування за якоюсь іншою зовнішньою силою і не перетворить політику на стерильний простір ухвалення технічних рішень, а означатиме асиміляцію принципу демократичної рівності.
АВТОРИТАРНЕ СУСПІЛЬСТВО
Авторитарні нахили в турецькому суспільстві знаходять своє відображення не лише в політиці, а й в усіх сферах соціального життя. Схильність до ієрархічних структур, як і раніше, дуже сильна. І тут ідеться не просто про ієрархію як таку чи просування згори донизу владних рішень. Члени викладацького складу закладів освіти, профспілок, партій або навіть невеликих асоціацій — усі вони своєю поведінкою підживлюють концепт ієрархії та авторитарності у власних структурах. Ці тенденції повсюдно присутні в трудовій сфері. Демонстрація своєї влади й авторитету також є однією з особливостей турецької сім’ї.
Наскільки відомо з турецької політичної історії, коріння цієї авторитарної структури сягає в далеке минуле. Відсутність внутрішньої демократії в політичних партіях не датується одним лише державним переворотом 12 вересня 1980 року. Структура влади в політичній сфері й система державної бюрократії в адміністративному плані особливо схильні до авторитаризму. Підживлює цей рух і сама політична культура. Візьмемо хоча б властиву їй схильність до насильства. Так, наприклад, ліві кола, які, до речі, вважають насильство досить легітимним інструментом, не протестують проти силових методів боротьби РПК («Робоча партія Курдистану») зі своїми противниками. І якщо до цього додати культуру й політичні рефлекси партій та їхніх очільників, то стане зрозуміло, що від небезпеки посилення дози авторитаризму в політичному режимі не можна відмахнутися, як від безпідставних і безглуздих побоювань. Так, у Туреччині справді існує ризик утворення авторитарної й водночас ліберальної та консервативної сили. Втім, говорити про путінізм тут було б усе ж таки хибно.
Путінізм — це влада потрійної коаліції, що складається з державної технократії, армії та секретних служб. Її мета полягає у відновленні авторитету держави і заповненні порожнечі, що утворилася після краху комуністичного режиму й усієї державної системи разом із ним. На Росії стоїть клеймо довгих років тоталітаризму, і вона пережила лише короткий період демократії до більшовицької революції. Ефективність путінізму полягає лише в тому, що він зміг виконати свою обіцянку домогтися порядку, стабільності й безпеки для російського народу. При цьому він має мету, що полягає в захисті імперських кордонів Російської Федерації та відновленні колишньої зони впливу.
У суспільстві, яке пережило величезні економічні та політичні потрясіння, в непростому соціальному контексті (традиційні інститути зруйнувалися, а демократичні структури так і не змогли пустити коріння), путінізм служить для задоволення актуальних народних потреб авторитарними засобами. Як уточнюють деякі політологи й соціологи, потреба в демократії у Росії є лише слабким відгомоном потреби в стабільній і безпечній державі.
Щодо Туреччини, то тут доречніше казати не про путінізацію, а про ризик формування авторитарної демократії. У контексті, коли потреба в авторитарній державі невисока, а в суспільстві переважає прагнення до більшої демократизації, найефективнішою вакциною проти авторитарної демократії стає підвищення демократичної планки.
Незважаючи на це, сам факт того, що авторитарні світські кола перейшли від побоювань іранізації до боязні путінізації, є дуже важливим показником із погляду процесу демократичної нормалізації, який триває в Туреччині. Ще зовсім недавно серед прибічників світської держави було прийнято казати, що над встановленням фундаменталістських законів у Туреччині вони віддали б перевагу державному перевороту і контролю армії над суспільством, а далекому проекту вступу в ЄС — створення альянсу з Росією. Але в міру просування процесу демократичної нормалізації ми можемо констатувати, що на зміну цій бурхливій реакції та страху, змішаному з ненавистю до ПСР, поступово приходять обѓрунтовані політичні побоювання.
Однією з необхідних умов демократизації є здатність опозиції вірити в демократію та її впевненість в існуванні суспільної течії, що спрямована на подальше поглиблення демократії.
