Голова меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемільов у численних інтерв’ю останнім часом оголосив про існування плану російської ФСБ на розкол кримських татар, що є найбільшою проукраїнською силою на півострові. За його словами, з довірених джерел він отримує оперативні дані з російських спецслужб. Ба більше — після того як він став у інтерв’ю цитувати «оперативні дані», співробітники СБУ прийшли до нього з проханням «поділитися цим планом ФСБ». Необізнаність рідних українських спецслужб не виглядає таким уже перебільшенням, коли вже роками чимало тенденцій свідчать про те, що українське керівництво — незалежно від кольорів — сповідує, за визначенням одного дотепника, такий активний нейтралітет, що не втручається навіть у внутрішні справи. Якщо повідомлення Джемільова про план російського ФСБ — правда, будьте певні, є й план турецький.
Заяви лідера кримських татар збіглися з повідомленням посла України в Туреччині, що Президент Віктор Янукович здійснить візит до сусіда наприкінці цього місяця. І хоча посол анонсував цілями візиту підписання угод гуманітарного характеру, можна стверджувати, що в Анкарі на українського Президента чекатиме й непроста розмова щодо кримських татар. Останній раз турки ввічливо, але дохідливо, як зазначив тоді обізнаний у цих справах журналіст Осман Пашаєв, пояснили Вікторові Ющенку під час його візиту 2005 року, що «розвиток українсько-турецьких відносин залежатиме від гармонійного вирішення проблем кримських татар». І чітко визначили перелік цих проблем (ясна річ, не лише виділення земель): від визнання українською владою курултаю та меджлісу законними представниками кримськотатарського народу — до квотування місць на етнічній основі в органах влади (на зразок Лівану). Ющенко тоді, як і будь-де, наговорив сім бочок вовни, чим збив з пантелику «ввічливих турків», і поїхав. Але, на його щастя, Анкара тоді сповідувала політику «нульових проблем» у відносинах із сусідами. Януковичу ж, схоже, такого вже не вдасться, якщо його візаві зажадають відповідей на ці питання. І причиною тут є не стільки потужне кримськотатарське лобі в турецькому істеблішменті й бажання Анкари нарешті взяти своє за роки активного застосування «м’якої сили» (фінансування, освітні програми і т.д.) у Криму, скільки разюча зміна поведінки Анкари у міжнародних відносинах. Найкраще це ілюструють дії Туреччини на Близькому Сході, який вона довгі роки, та й ще зовсім недавно, взагалі вважала чужим, навіть ворожим, таким, що заважає своєю близькістю європейській ідентифікації турецької республіки. Згадаймо, 2009 року турецький прем’єр Ердоган публічно «відшмагав» ізраїльського президента Переса на подіумі в Давосі за війну в Газі. А пізніше напад ізраїльських вояків на турецький гуманітарний конвой до Гази фактично розірвав до того тривале союзництво двох країн, передусім — у військовій сфері. Реджеп Таїп Ердоган став справжнім героєм у арабському світі, якого прості араби ставили за приклад своїм правителям («Якби в нас президентом був Ердоган, Єрусалим був би давно звільнений», — мрійливо говорили єгиптяни ще за ненависного Мубарака). «Арабська весна» здалася для Анкари просто подарунком у вже описаній концепції повернення на Близький Схід, яку нині часто називають «неоосманізмом».
Коли Рада безпеки ООН у лютому почала розглядати введення санкцій проти лівійської Джамагирії Каддафі, Туреччина спочатку виступила рішуче проти. Із Стамбула прем’єр Ердоган із притаманним йому заламуванням рук волав: «Хочу відкрито оголосити, що ми проти будь-якого втручання. Будь-яке втручання ускладнить процес, і воно буде спрямовано не стільки проти керівництва Лівії, скільки проти її народу». Як член НАТО, де рішення ухвалюють консенсусом, Анкара могла легко заблокувати воєнну операцію Альянсу, але вона вирішила заплигнути в останній вагон. І вже після кількох місяців кампанії в захоплений антикаддафістами Тріполі негайно прибув Ердоган, щоб отримати овації «за підтримку революції». Ясна річ, овацій бунтівників Туреччині недостатньо, і вона має всі підстави розраховувати отримати належне за свою підтримку в розподілі контрактів, якими новий режим пообіцяв розрахуватися.
Практично в той самий час розгорталася й сирійська драма. Коли мейнстрімівські медіа розпочали галас про буцімто придушення президентом Башаром Асадом народних протестів, турецьке керівництво зачастило до Дамаска — щоб демонстративно підтримати проголошені президентом реформи. Той же Ердоган, який до того публічно називав президента Асада своїм особистим другом, охоче розповідав у інтерв’ю про готовність його країни поділитися своїм реформаторським досвідом, рекламуючи всьому арабському світові «турецьку модель» як зразок для копіювання. Поволі риторика Анкари змінювалася на дедалі жорсткіші вирази. Причину подали витоки в пресу: під час переговорів Ердоган та інші вимагали від Асада віддати третину урядових портфелів забороненій у Сирії організації «Брати-мусульмани», яка знайшла притулок у Туреччині. Але Дамаск не погодився на турецький тиск. І тоді Анкара після довгих спроб батогом і пряником згуртувала поодиноких лібералів та ісламістів у «Сирійську національну раду». Що показово, її одразу визнала «перехідна національна рада» в Лівії. Далі — більше: днями йорданська газета «Аль-Баваба» повідомила, що 800 лівійських бойовиків літаками перекинули до Туреччини, звідки вони перейшли кордон із Сирією, щоб влитися у проголошену — знову ж таки з турецької території — «Вільну сирійську армію», яка тепер бере на себе відповідальність за збройні напади на урядові та військові об’єкти. Як дотепно зауважив оглядач Алан Солт, «колись Туреччина погрожувала війною, якщо Сирія не вижене лідера Курдської робітничої партії Оджалана, а зараз вона надає притулок Ріаду Ассаду, чия «вільна сирійська армія» робить те ж саме, що й КРП, уздовж кордону з Сирією». Як повідомляє турецька преса, Анкара, та й Захід, не зважаться на пряму інтервенцію під «гуманітарними гаслами», натомість є план влаштування забороненої для польотів зони та «безпекової зони для цивільного населення», звідки бойовики робитимуть вилазки, поступово нарощуючи цю зону до територій кількох ключових провінцій та блокади міста Алеппо.
Від політики Анкари в захваті не всі навіть удома. Лідер головної опозиційної партії в парламенті — Народно-республіканської — Кемаль Киличдароглу назвав правлячий кабінет «слухняним знаряддям у руках світових гегемоністів». І хоча міністр закордонних справ Давутоглу днями посміхався на всі кутні за столом Ліги арабських держав, яка ухвалювала санкції проти Сирії, він достеменно знає, що його візаві не в захваті від його визначення Близького Сходу як «нашої батьківщини», що змушує їх згадувати про Османську імперію. Невипадково останнім часом у пресі країн Персидської затоки з’явилися статті з симпатіями до курдів Туреччини, в яких розлого нагадують про те, що зовсім недавно саме це слово було під забороною в Туреччині, а за вживання курдської мови на людях потрапляли до буцегарні.
Політика Туреччини щодо Сирії неабияк розлючує Іран, з яким у Дамаска союзницькі відносини. Минулого тижня спікер іранського маджилісу Алі Ларіджані прямо попередив Анкару «не грати у гру, вигадану іншими». Туреччина й тут може піти на прю, заохочена, як і у випадку з Сирією, Заходом (Анкара таким чином компенсувала провину за свою конфронтацію з Тель-Авівом), зокрема, використовуючи оте горезвісне «іранське ядерне досьє». Але тоді вона неминуче опиниться у ще більшій конфронтації з БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай), яка днями чітко попередила про координацію своїх сил для унеможливлення іноземної інтервенції в Сирію. Російські поставки Дамаску новітніх систем протиповітряної оборони та її морська база в Сирії, як і направлення до Середземномор’я американського авіаносця «Джордж Буш», — штрих до цього.
Словом, колись славнозвісна політика «нульових проблем» із сусідами геть зійшла на пси, породжуючи для Анкари нові й нові проблеми із сусідами. Чи не стане ще однією більше — невдовзі дізнаємося.
