Смерть беззмінного лідера і глави Туркменістану Сапармурада Ніязова, позначила на карті колишнього Союзу ще одну гарячу точку. Авторитарне правління Туркменбаші фактично не залишило після нього альтернативних лідерів і політичних сил, які змогли б якщо не стати новим політичним локомотивом країни, то хоч би продовжити його справу. Ряд експертів неодноразово наголошували на проблемі стану здоров’я туркменського лідера. Протягом останніх років Ніязова регулярно обстежували німецькі медики.
Стан здоров’я президента Туркменістану викликав неспокій, оскільки з початку 90 х років ряд захворювань,інформація про які просочувалася у пресу крізь жорстку державну цензуру, вже давав привід для песимістичних прогнозів. Так, відомо, що 1994 року Ніязову видаляли тромб на нозі, 1997 року він зазнав операції на серці, а в лютому 2000 року також проходив лікування, про яке відкритої інформації не було.
У лютому 2005 року Ніязов переніс операцію на лівому оці, проведену групою німецьких офтальмологів. До цього можна додати проблему відкладення солей у стопах ніг, системний атеросклероз, ішемічну хворобу серця, гіпертонічну хворобу, хронічне порушення кровообігу, атеросклероз судин нижніх кінцівок, енцефалопатію та тромботичну хворобу кінцівок ніг, про які можна судити на основі симптомів, про які повідомляло державне інформаційне агентство Туркмендовлетхабарлари. Фактично можна стверджувати, що смерть Ніязова була спровокована серцево-судинними захворюваннями, які прогресували.
Смерть «батька туркменського народу» зробила нагальною проблемою факт заміни Ніязова на посту глави держави. Жорстка внутрішня політика Туркменбаши не залишила практично жодного лідера, здатного претендувати на керівництво країною. У Туркменістані практично відсутня партійна система. Більшість партійних лідерів, як повідомляє опозиційна преса, просто зникали, так само, як і державні чиновники, які вкрай активно прагнули власної популяризації серед населення.
Розмови про можливу кончину Ніязова почалися в липні 2006 року, коли президент Туркменістану делегував повноваження про проведення переговорів на державному рівні своєму сину Мурадові. Слід зазначити, що Мурад раніше вже був помічений у політичному житті Туркменістану, однак різкий старт політичної кар’єри Мурада був призупинений його батьком, який дистанціював його від державних справ та, з чуток, навіть заборонив йому жити в Туркменістані. Отримавши друге громадянство у РФ, з 1993 року Мурад займався бізнесом у Москві, заглибившись у будівництво готелів, торгівлю каракулем і бавовною, а також у продаж туркменського газу. Там же він одружився вдруге — на Вікторії Гоголевій, уродженці Одеси. Проте претендувати на президентський пост Мураду заважають одразу кілька речей.
По-перше, Мурад Ніязов не володіє такою харизмою й авторитаризмом, як його батько, що навряд чи дозволить йому мирним шляхом отримати цей пост. По-друге, за Мурадом тягнеться шлейф невеликих скандалів, пов’язаних із його легковажним способом життя, як наприклад, програш в іспанському казино 1998 року 12 мільйонів доларів США.
По-третє, маючи економічний досвід, Мурад мало знайомий із політикою, і не має необхідної політичної підтримки. Єдине, що може допомогти йому в отриманні президентського крісла — східна традиція спадкоємності.
Ще менші шанси у позашлюбного сина Ніязова — Бердимухаммедова, який обіймав посаду віце-прем’єра країни. Факт перелюбств навряд чи надасть позитивної оцінки при всіх перевагах цього політика. Адже й особливою популярністю серед народу він не користується. Один iз найвпливовіших людей — Реджеп Сапаров, замісник голови Народної Ради (Халк Маслахаті) — осуджений самим Ніязовим — відбуває нині покарання. Усі, з ким він мав «зв’язки» — також арештовані чи звільнені з посад, таким чином, він не має необхідної бази для балотування на посаду президента.
Така ж доля спіткала ще одного можливого кандидата на президентську посаду — першого віце-прем’єра Курбанмурадова, якого було репресовано у травні 2005 року через справу «Туркменнафтогазторгу». Так на першу половину літа 2005 року у країні не залишилося жодного можливого наступника, крім Мурада Ніязова, а також опозиційних лідерів у вигнанні.
Опозиційний рух Туркменістану сьогодні являє собою коаліцію Об’єднаної демократичної опозиції Туркменістану, Республіканської партії, Руху «Ватан», які об’єдналися 2003 року в єдину організацію Союз Демократичних сил Туркменістану (СДСТ). Наразі туркменська опозиція не здатна на об’єднання, й не користується підтримкою бізнес-кіл.
Майбутнє Туркменістану ввижається здебільшого у чорних тонах. Значні ресурси, якими володіє Туркменістан, очевидно, викличуть запеклу боротьбу за контроль над ними.
Однак відсутність загальнонаціональних лідерів призведе до ставки на децентралізацію країни та підвищення ролі регіональних кланів у державному управлінні. При цьому, очевидно, спостерігатимуться процеси, схожі на ті, що відбувалися в Афганістані — ставка на племінних лідерів й автономізація окремих тейпів (спілка родових громад). Це, в свою чергу, може призвести до озброєних сутичок і громадянської війни у Туркменістані. Найбільш очевидним виходом із ситуації, що склалася для місцевих лідерів, стане або федералізація країни, або її розподіл на кілька автономій.
