Не встиг прем’єр-міністр Росії Володимир Путін зробити свою скандальну заяву, що його країна й без інших республік СРСР виграла б Велику Вітчизняну війну, як у Москві на Поклінній горі був відкритий монумент «У боротьбі проти фашизму ми були разом».
У грудні минулого року в Кутаїсі при зведенні будівлі парламенту такий пам’ятник був знесений, вірніше підірваний. У Москві сильно обурилися і значною мірою відтворили пам’ятник. На задньому фоні відкритого на Поклінній горі монумента стіна нагадує силует зруйнованого в Грузії пам’ятника.
На відкритті монумента в Москві (на фото) були присутні, як писала офіційна «Российская газета», видні діячі грузинської опозиції Ніно Бурджанадзе і Зураб Ногаїделі. Перша навіть удостоїлася особистої бесіди з російським прем’єр-міністром. Вочевидь, у Москві саме на неї ставлять і в боротьбі опозиції з ненависним Кремлю президентом Михаїлом Саакашвілі.
Практично збіглися за часом три події: участь Ніно Бурджанадзе і Зураба Ногаїделі у відкритті пам’ятника в Москві, відсторонення останнього на позачерговому з’їзді партії «За справедливу Грузію» від керівництва організацією і публікація в тбіліській газеті «Асавал-Дасавали» статті журналіста Джаби Хубуа «Торгівля країною й народом». У цьому матеріалі із посиланням на анонімне джерело в опозиції стверджувалося, що на рубежі 2007 і 2008 років, коли президент Михаїл Саакашвілі подав у відставку і призначив позачергові вибори, лідер Об’єднаної опозиції Леван Гачечиладзе на зустрічі з главою держави запропонував припинити всі опозиційні виступи в обмін на 20 млн. доларів.
Можна легко уявити, який вибухнув скандал. Почнімо з того, що матеріал опублікувала газета, схильна, м’яко кажучи, до жовтизни. Вибір її для публікації такого матеріалу далеко не випадковий, з урахуванням особливостей місцевого менталітету. Зрозуміло, що Леван Гачечиладзе всі звинувачення категорично спростував і пригрозив подати до суду, якщо журналіст не назве імені свого інформатора. Таке враження, що саме цього від нього й чекали, і вимога звинуваченого в настільки страшній провині була відразу ж задоволена. У наступному номері таблоїда Джаба Хубуа назвав ім’я свого джерела. Ним виявився чоловік Ніно Бурджанадзе — Бадрі Біцадзе, колишній заступник міністра внутрішніх справ. Уже у своєму інтерв’ю Біцадзе стверджує, що особисто чув розмову Михаїла Саакашвілі з Леваном Гачечиладзе в резиденції глави держави. Далі — більше. Біцадзе висунув нові звинувачення. За його словами, лідер Об’єднаної опозиції вимагав від Ніно Бурджанадзе кілька мільйонів доларів на викуп власного житла, заставленого в банку під час масових акцій протесту опозиції 2009 року, і лише при дотриманні цієї умови погоджувався підтримати ідею проведення Народних зборів.
Зі свого боку, Леван Гачечиладзе назвав нові звинувачення «параноєю» і заявив: «Ця сімейка веде проти мене боротьбу найпідлішими і наймерзотнішими методами». І додав, що «ніколи не сяде за один стіл із Біцадзе». У Грузії це означає проклін і клятву у вічній ворожнечі.
Грузинська опозиція серйозно розколена, і її шанси укріпити своє становище на парламентських виборах навесні 2012 року, а потім і перемогти на президентських виборах 2013 року стрімко наближаються до нуля. Політика Саакашвілі серйозно підриває соціальну базу опозиції. Згідно з доповіддю Інституту Фрезера (Economic Freedom of the World) за 2010 рік, Грузія, в порівнянні з минулим роком, піднялася на 22 позиції угору за показниками економічної свободи. Тепер вона займає 23 місце, 2009 року — 45. Вірменія на 50, Росія — 84, а Азербайджан — 93. Згідно з дослідженнями міжнародної громадської організації Transparency International, 2010 року індекс прозорості бюджету Грузії склав 55 балів, тоді як 2006 року всього 34. Звісно, за всіх проблем режиму Саакашвілі, опозиції реально нічого запропонувати. Не може ж вона виступати проти економічної свободи й прозорості бюджету. А розмови про диктатуру не дуже переконують середній клас, який відчуває зменшення всевладдя чиновників. Тим паче, що в більшості лідерів опозиції, як то кажуть, рильце в пушку ще з часів правління Едуарда Шеварднадзе. Отже, міняти нинішнє шило у вигляді Саакашвілі на вельми проблематичне мило лідерів опозиції, які перелаялися між собою, знаходиться все менше бажаючих.
Розкол, що стався, вже зараз можна назвати катастрофою, з урахуванням того, що після внесення змін до конституції повноваження президента значно зменшені, а прем’єр-міністра, відповідно, сильно збільшилися. Досить зауважити, що тепер завірені президентом документи без підпису прем’єра просто не матимуть сили. При цьому, президента обиратиме все населення країни, а прем’єру достатньо підтримки парламентської більшості. Враховуючи, що правляча партія «Єдиний національний рух» контролюється державною канцелярією (аналог нашої Адміністрації Президента), висунення кандидатури прем’єра хоч 2012-го, хоч 2013 року абсолютно очевидне. Навіть більше, маловірогідна, але все-таки можлива перемога кандидата в президенти від «помірної опозиції» 2013 року не стане крахом для режиму Саакашвілі. Через згадані вище причини.
Сварки між опозиціонерами свідчать про їхню впевненість, що 2013 року епоха Саакашвілі закінчиться. Ось і почали боротьбу між собою, що все більше нагадує ділення шкури невбитого ведмедя. На думку експерта Ніка Імнаїшвілі: «Нещодавно Гачечиладзе, екс-міністр оборони Іраклій Окруашвілі та колишній власник телекомпанії «Руставі-2» і колишній посол Грузії у Росії Ероси Кіцмарішвілі створили нову опозиційну силу — Грузинську партію і запропонували очолити її Ніно Бурджанадзе. Але та зажадала гарантій підтримки її кандидатури на президентських виборах, хоча в Гачечиладзе і Окруашвілі свої види на цю посаду. Їхня відмова й призвела до... публікації компромату». Якось сам собою напрошується висновок. Або лідери грузинської опозиції без будь-яких підстав увірували у свою перемогу, або вже розуміють, що програли, й шукають винуватих. У будь-якому випадку, це не опозиція, а її не дуже вдала імітація.
Українська опозиція має проблеми дуже схожі на труднощі супротивників президента Саакашвілі. Якщо справді вести боротьбу з режимом і за владу, то, передусім, потрібна єдність. Саме вона забезпечила перемогу 2004 року. Але цього недостатньо. Єдність має бути не кон’юнктурною, а реальною, заснованою на подібному баченні управління державою і схожих ідеологічних позиціях. І, нарешті, потрібно відмовитися від усього дрібного й наносного, ігор амбіцій і зменшити жагу влади. Великі цілі мають відповідати і методам політичної боротьби. А якщо в основі опозиційності лежать миттєві політичні й фінансові інтереси, то краще не обманювати народ і просто піти в політичну тінь. Чесніше й корисніше для країни.
