Лейбористи на чолі з Тоні Блером отримали впевнену перемогу на парламентських виборах у Великій Британії. За попередніми підрахунками, за них проголосували 43% виборців. Лейбористська партія повторила успіх минулих виборів і вперше за свою історію керуватиме державою впродовж двох термінів. Попри сподівання консерваторів досягти кращих, ніж на виборах 1997 року, результатів, вони отримали лише 33% голосів. За кілька годин після оголошення попередніх підсумків голосування Уільям Хейг сповістив, що йде у відставку з посади лідера партії, оскільки розчарований результатами виборів. Непогані результати у ліберал-демократів: за цю партію, очолювану Чарльзом Кеннеді, проголосували 19% виборців. Головна особливість цих парламентських виборів у Британії — рекордно низька явка виборців з 1918 року. За даними Бі-Бі-Сі, скористалися своїм правом голосу лише 59% британців , що на 10% менше за активність на попередніх виборах, яка в свою чергу була найнижчою за післявоєнний період. Голова внутрішньополітичного відомства Британії Джек Стро заявив Сі-Ен-Ен, що переконаний в тому, що насправді перемоги лейбористів бажали значно більше британців.
Тепер переобраний прем’єр Тоні Блер має представити на розгляд королеви Єлизавети Другої зміни у складі свого кабінету, які навряд чи будуть кардинальними. А на консервативну партію чекають глобальні перетворення. До конференції консерваторів у жовтні цього року вони повинні обрати нового лідера, якому доведеться думати, як відновити сили партії після приголомшуючих поразок на двох останніх парламентських виборах, які звели партію, що правила Британією впродовж майже двох десятиліть, до рангу політичних аутсайдерів.
Виступаючи вже як переможець виборів, Блер повторив, що для нього немає більшої честі, як бути прем’єр-міністром Британії. «Гадаю, нас переобрали тому, що ми знайшли мужність змінитися самим і запропонувати можливість нового політичного вибору громадянам Британії. Наша політика й надалі буде гармонійним поєднанням серця та розуму, амбіцій та співчуття», заявив лідер лейбористів.
Судячи з результату загальних виборів у Великiй Британії, їм бракувало інтриги та сюрпризів. Протягом чотирьох років свого правління новолейбористський уряд Тоні Блера стабільно і з великим відривом лідирував в опитуваннях громадської думки. Коли Блер зажадав нових виборів, у його перемозі не було сумнівів. Утім, вибори пролили світло не тільки на проблеми, що існують у британській політиці, але й на аналогічні джерела напруженості в політичних системах усіх західних країн.
Із погляду лейбористської партії, ці — другі — вибори були перевіркою її надійності як «нормальної» правлячої партії. Майже 80 років лейбористи були головною політичною альтернативою консервативній партії торі, і на кількох загальних виборах вони перемагали їх. Проте складалося враження, що перебування консервативної партії при владі є «нормальнішою» ситуацією. Становище лейбористів як аутсайдерів підкреслювалося тим фактом, що їхній уряд ніколи не обирався на два терміни поспіль.
Так було до сьогодні. Лейбористи досягли успіху, тому що Тоні Блер відкинув укорінені «ліві» догми. Традиційні улюблені засоби соціалістів: націоналізація, контроль цін, урядове керівництво — зазнали невдачі в минулому, немає надії на те, що вони зможуть працювати в майбутньому, і тому вони абсолютно не мають довіри виборців. Через те Блер вирішив, що нові лейбористи не просто примиряться із принципом «ринкових сил», а стануть прихильниками цього принципу.
Укравши шати економічної політики у торі, Блер оголив двоїсте становище консервативної партії у Великої Британії. Ця двоїстість донедавна була властива майже всім основним правоцентристським партіям в Європі. Публічно кожна з них заявляє про своє право на існування, пропонуючи широким верствам суспільства динамічні програми модернізації, лібералізації та компетентного управління економікою; а в кулуарах вони обіцяють своїм друзям, що сприятимуть галузевим інтересам і зберігатимуть соціальні привілеї.
Поки партії лівого крила здавалися підозрілими, які не заслуговують на довіру або навіть напівреволюційними, партії правого крила могли приховувати свої внутрішні протиріччя. Коли нові лейбористи стали прихильниками ринкової економіки, торі виявилися збитими з пантелику. Вони більше не могли заявляти про свою традиційну роль як партії надійного управління економікою, тому що за перші чотири роки перебування при владі нові лейбористи вражаюче продемонстрували економічну компетентність і стабільність за високих темпів економічного зростання та низького рівня інфляції.
У результаті Вільям Хейг, лідер торі, який програв Блеру, змістив позицію своєї партії іще більше в праву частину політичного спектра. Головна його пропозиція у внутрішній політиці полягала в значному скороченні податків, із чітким натяком на те, що це може призвести до урізування безкоштовних державних послуг. У зовнішній політиці його головна програма дій була сповнена неприкритої ксенофобії. Ні — членству у валютному союзі, значне відособлення від Євросоюзу та жорсткіша політика стосовно іноземців, які бажають отримати притулок.
Неважко помітити паралелі між британськими консерваторами та республіканською партією США. Президент Клінтон управляв країною більше як вісім років, забезпечуючи успішний фінансовий контроль та економічне процвітання, через те Джордж Буш не міг претендувати на цю «золоту середину». Замість цього він став на ще більшою мірою праві позиції, і його головна пропозиція в економічній сфері полягала в масовому скороченні податків. Так само і щодо проблем навколишнього середовища, енергетики, оборони, зовнішньої політики його адміністрація офіційно або стоїть на надто правих позиціях, або виступає за односторонні заходи, або і те, і друге одночасно.
Проте ні у Великiй Британії, ні в Америці не видно свідчень на користь того, що і погляди виборців також стали більшою мірою правими. Різниця полягає в тому, що Джордж Буш виграв вибори з мінімальним відривом, а Вільям Хейг не зміг уникнути поразки.
Дилема у Великiй Британії така сама, як і в будь-якій західноєвропейській країні: перехід лівоцентристських партій на центристські позиції та визнання ними сил, що діють у ринковій економіці, означає, що правоцентристські партії втратили право на своє традиційне гасло: управління на основі економічної поміркованості та здорового глузду. У результаті вони відчувають дедалі більшу спокусу відповісти подальшим рухом управо, навіть попри те, що вибори виграють звичайно центристи.
Кампанія Вільяма Хейга пройшла під знаком його заклику «врятувати фунт стерлінгів» і не приєднуватися до Євросоюзу. Насправді, ніхто не знає, чи Тоні Блер прагнутиме приєднатися до нього, не кажучи вже про те, чи виграє він референдум, присвячений цьому питанню. Велика частина опитувань свідчить про те, що значна більшість британців проти приєднання до євро. Іронія полягає в тому, що євро зіграв, прямо та опосередковано, величезну роль у тому, що Велика Британія, подібно до інших членів ЄС, рушила в напрямі вільних ринків та фінансової дисципліни. Великобританія може приєднатися або не приєднатися до валютного союзу, але політичні принципи, взяті на озброєння лейбористами, — приватизація, низький бюджетний дефіцит, низька інфляція, незалежний центральний банк, — це якраз ті принципи, які були б потрібні, якби рішення про приєднання до євро було справді прийнято.
Дійсно, євро був одним із головних інструментів, які спричинили перехід лівоцентристських партій Європи на центристські або навіть на правоцентристські позиції. Однак реакція деяких правоцентристських партій Європи полягала в тому, щоб перейти на ще більшою мірою праві позиції, а саме: в напрямі протистояння об’єднанню Європи або в напрямі націоналізму. Наприклад, християнські демократи Німеччини дедалі більше схиляються до ксенофобії.
В Італії уряд Сільвіо Берлусконі також, мабуть, заражений правим популізмом та ксенофобією. Як і Вільям Хейг та Джордж Буш, Берлусконі обіцяє урізати податки. Згідно із правилами валютного союзу, уряди повинні дотримуватися строгих обмежень щодо дефіциту бюджету і державного боргу. Обіцяне Берлусконі скорочення податків може незабаром призвести до порушення обох обмежень, визначених договором, і якщо так станеться, то це, скоріше, призведе до конфлікту з урядами інших країн — членів валютного союзу.
Сьогоднішній день мав би стати «золотим віком» для правоцентристських партій. Комуністи і соціалісти знищили самі себе, вільні ринки поширюються так само невблаганно, як і глобалізація, і економічне процвітання являє собою привабливу мету. То чому ж у цих, як здається, ідеальних обставинах праві не можуть знайти для себе правдоподібної політичної легенди — такої, яка примирила б ліберальний уряд із ліберальною економікою? В Європі це не має становити особливих труднощів, оскільки якийсь варіант відповіді, без сумніву, можна знайти в контексті Євросоюзу. Однак багато хто з політикiв правого крила, мабуть, вважають за краще шукати притулку в популізмі, націоналізмі та ностальгії.
Ієн Дейвідсон — дійсний член Європейського політичного центру (Брюссель), оглядач «Файненшл таймс»
