Парламентські вибори у Туреччині відбудуться в липні, на чотири місяці раніше терміну, що дозволить, хоч і насилу, уникнути конституційної кризи, пов'язаної iз вибором наступного президента країни. Проте загострення політичної нестабільності в Туреччині нанесло шкоду як її зовнішній політиці, так і її становищу на світовій арені.
У центрі конфлікту перебувають прем'єр-міністр Ресеп Тайіп Ердоган, що очолює помірно-ісламістську Партію справедливості та розвитку (ПСР) та Ясар Буюканіт, голова генерального штабу турецької армії, яка вважає себе берегинею світської республіканської традиції, закладеної Кемалем Ататюрком. Коли цієї весни Ердоган оголосив про намір змінити крісло прем'єр-міністра на президентське, військові кола та світські політичні партії висловили серйозне невдоволення. Генерал Буюканіт сказав в квітні, що новий президент країни має бути світським «не лише на словах, але й за суттю».
Неодноразово зустрічаючись і спілкуючись з Ердоганом, я побачив, що він помірна і розсудлива людина. Більше того, ПСР користується широкою підтримкою турецьких виборців і показує чудові результати у сфері економічного зростання, законодавчого захисту прав людини та поліпшення становища курдської меншини в Туреччині. Міністр закордонних справ Абдулла Гул, близький сподвижник Ердогана у ПСР, наполягав на тому, щоб Туреччина подала заявку на вступ у ЄС. Тому, коли Ердоган вирішив номінувати Гулу як кандидата від ПСР на посаду президента, я був здивований силі протидії з боку прихильників світської держави.
Представники світських організацій стверджують, що нинішня поміркованість ПСР відображає систему стримувань і противаг владі президента з боку світських груп. Вони доводять, що коли ПСР контролюватиме посаду президента, вона може перестати проводити помірковану політику. Вони зі стурбованістю зазначають, що інші члени ПСР, такі, як спікер парламенту Булент Арінк, відомі своїм явним релігійним і соціальним консерватизмом.
Коли турецький парламент спробував обрати президента 27 квітня, Гул не отримав достатньої кількості голосів, щоб перемогти в першому турі. Головна опозиційна партія стверджувала, що голосування недійсне, а генеральний штаб заявив про те, що «зі стурбованістю спостерігає за ситуацією». У Стамбулі пройшли масові громадські демонстрації на підтримку світської традиції, встановленої Ататюрком. Питання розглядалося у верховному суді Туреччини, який анулював голосування парламенту, фактично позбавивши Гулу можливості балотуватися, що призвело до рішення Ердогана про проведення дострокових виборів.
За цими подіями уважно спостерігали у Вашингтоні та Брюсселі. Сполучені Штати чинили тиск на Євросоюз, аби він прискорив розгляд заявки Туреччини на вступ до ЄС, але членство Туреччини вже на той момент викликало заперечення в кількох країнах ЄС. Вони були продиктовані стурбованістю з приводу мусульманської культури Туреччини та її великого населення, а також тривогою з приводу того, що будь-яке подальше розширення приведе до надмірного розмивання кордонів «європейського проекту».
Зараз противники вступу Туреччини в ЄС вхопилися за останні події, аби довести, що країна не відповідає стандартам демократії, необхідним для повного членства. Вони зазначають, що збройні сили Туреччини скинули чотири обраних уряди, починаючи з 1960 року, і продовжують грати невиправдано значну роль у турецькій політиці. Хоча рішення верховного суду й апеляція до електорату означають, що турецька демократія на даний час не постраждала, прогрес переговорів щодо вступу Туреччини в ЄС ще більш сповільнився.
Це не на користь ані Туреччині, ані Європі. З уповільненням переговорів у турецьких політиків поменшає стимулів продовжувати реформи, необхідні для членства в ЄС. Туреччина потерпає від націоналізму, а екстремістські групи вже організували декілька неприємних інцидентів, у тому числі напади на представників меншин і переслідування діячів культури, таких, як нобелівський лауреат, письменник Орхан Памук. Якщо Туреччина почне віддалятися від Європи, заява ЄС про те, що ця організація з успіхом вiдiграє роль «м'якої сили» в світовій політиці, викличе серйозні сумніви.
Якщо говорити про бiльш загальну картину, то Туреччина не тільки є важливим учасником НАТО, що має вплив як на Балканах, так і на Близькому Сході, але й відіграє життєво важливу роль у світі в цілому. Одне з ключових питань політики двадцять першого століття полягає в тому, як світ упорається із піднесенням ісламських політичних організацій. Для радикальних ісламістів (і декого на Заході) підйом ісламу створює умови для «зіткнення цивілізацій», яке вони вітають як засіб поляризації суспільства, що дозволяє їм отримати серед мусульман набагато ширшу соціальну базу для вербування в свої лави.
Але Туреччина спроможна показати, наскільки поверхневим є такий сценарій, продемонструвавши сумісність ліберальної демократії з ісламом. На жаль, цього, як видається, не можуть зрозуміти неоконсерватори з адміністрації Буша. На їхню думку, сигналом для хвилі демократизації, що їй призначено перетворити Близький Схід, мало стати вторгнення в Ірак та усунення режиму Саддама Хусейна. Натомість їхнi дії породили «електократію», яка за відсутності ліберальних інституцій замінила тиранію сунітської меншості на тиранію шиїтської більшості та релігійну громадянську війну поміж сектами.
Вторгнення в Ірак фактично зашкодило і Туреччині як економічно, так і посиленням бази для терористичної курдської організації PKK, що діє з території північного Іраку. Результатом стало різке зростання антиамериканських настроїв у турецькій політиці. Якби неоконсерватори замість цього зосередили свою увагу на зміцненні «м'якої сили» Туреччини, вони б зробили набагато більше для справи демократії на Близькому Сході.
ДО РЕЧІ
Більш ніж мільйон осіб вийшли на мітинг у турецькому місті Ізмір, щоб висловити невдоволення планами уряду, які загрожують традиційному світському устрою державної системи. На мітингу в Ізмірі лунали заклики до опозиційних світських партій об'єднатися й ослабити позиції ПСР. Головний лозунг демонстрації стверджував, що Туреччина — світська держава, й повинна такою залишатися й надалі. Це вже четверта велика демонстрація з того моменту, як правляча Партія справедливості й розвитку (ПСР) висунула міністра закордонних справ країни Абуллу Гюля на президентську посаду. Багато хто в Туреччині підозрює, що Гюль проводитиме ісламістську політику. Сам він відкидав ці припущення, а потім і зовсім відкликав свою кандидатуру.
Джозеф С. НАЙ-молодший — професор у Гарварді, відзначений нагородою «За видатні заслуги», автор книги «М'яка сила: засіб досягнення успіху в світовій політиці»
