У війні не буває тих, хто виграв — є тільки ті, що програли.
Нафтогазовий конфлікт між двома братерськими і майже союзними державами завершився видимим компромісом. Росія не скасувала експортне мито на нафту, але істотно його знизила. Білорусія відступила, з усіх спірних питань довелося погодитися на російські вимоги. Із більш ніж 4 млрд. доларів, які Москва витрачала на підтримку вітрини інтеграції, їй вдалося повернути більше 1,6 млрд. Решту, як і раніше, їй доведеться платити за декларації про інтеграцію. Як каже англійське прислів’я, you can have no more of the cat than her skin — з кішки не можна отримати більше, ніж її шкуру. Проте поганий мир, що запанував між Мінськом і Москвою, тому і поганий, що, по-перше, обидві сторони незадоволені становищем, що створилося, по-друге, кожна з них не досягла головного і тому, по-третє, нинішнє становище може бути тільки тимчасовим перепочинком перед великими за розмахом боями. А тим часом в близьких і далеких столицях ретельно зважують свої можливості отримання прибутку зі сварки союзних держав.
МІНСЬКІ РОЗРАХУНКИ
У СРСР частка Росії у виробництві становила близько 67%, України — 16%, Білорусії — близько 4%. Решта припадала на інші 12 сестер-республік братського союзу. Зараз таке співвідношення мало змінилося, тому, на перший погляд, білоруський бацька зважився на заздалегідь приречену на поразку авантюру. З другого боку, Олександр Лукашенко досить тверезий політик, незважаючи на імідж «безбашенного», свої рішення ретельно зважує. Без певних козирів на руках, він би не став устрявати в битву з супротивником набагато сильнішим за нього. До того ж на війні не все визначається суто арифметичними розрахунками, враховуються й інші чинники, дія яких виявляється вже під час протистояння.
Безсумнівно, газове протистояння Москви і Києва на початку минулого року в Мінську було серйозно проаналізовано, і дії білоруської сторони багато в чому нагадували київські. Зовні сценарій повторювався аж до деталей. Проте були і серйозні відмінності. Українська сторона мала найважливіший виграшний чинник — принципову відмінність газу від нафти. Фізика процесу транспортування газу дуже відрізняється від нафти тим, що зупинити або зменшити видобуток газу технологічно дуже складно. Відповідно весь видобутий газ повинен бути негайно транспортований споживачу або має бути закачаний до сховища. Із нафтою ситуація дещо інша. Сховищ багато, зменшити видобуток легше і простіше його відновити в потрібних обсягах. Цей чинник змушував російську сторону поспішати на переговорах з Україною з газової проблеми. При цьому обсяги транспортування газу поменшали, але споживачі в Європі газ отримували. До того ж настали холоди, і Європа почала замерзати. Закачаного газу до сховищ могло вистачити тільки на кілька днів. Цейтнот тоді був на користь української сторони, тому Москва пішла на значні поступки Україні.
В одну й ту саму ріку не можна ввійти двічі. Росія також винесла уроки з газового протистояння з Україною і цього разу була більш підготовлена до газового конфлікту з Білорусією. Що і примусило Мінськ в останній момент підписати угоду з Газпромом на умовах останнього буквально напередодні Нового року.
Але білоруська відповідь Керзону не примусила себе чекати. Розрахунок був простим і в той же час складним. Зима тепла, споживання нафти знизилося і ця тенденція зберігається. Запасів нафти в Європі вистачить на кілька тижнів, і перерва в постачанні нафти не дуже критична, що засвідчило подальше зниження цін на нафту. Європа чинитиме тиск на Росію, як це було у випадку з Україною. З другого боку, Москві покажуть, що вона сильно залежить від транзитних держав і має більш лояльно ставитися до найближчих друзів і союзників.
У Мінську вдарили не тільки по газу і нафті, але і в більш чутливе для Росії місце — військово-стратегічне. Лукашенко перед телекамерами з металом у голосі, а на такі інсценування він майстер, пояснив білоруському народу, що братня країна його просто грабує. Російські військові об’єкти на чужій території не платять за землю і користуються іншими пільгами. Бацька прозоро натякнув, що російську армію можуть і попросити забратися з насиджених місць, а це може викликати важкі наслідки для Москви. Природно, що впливові в коридорах влади генерали вдарили на сполох. Про що, нехай і в дуже обережних висловлюваннях, заявив віце-прем’єр і міністр оборони Сергій Іванов.
Для Москви білоруський плацдарм дуже важливий. У військовому відношенні російська армія фактично залишилася на старих радянських кордонах. Якщо піти з Білорусії, то кордон проходитиме поблизу Смоленська. А це дуже близько від Москви. І взагалі, відхід Білорусі від Росії у військовому відношенні в перспективі загрожував наближенням НАТО на неприпустимо близьку відстань від серця Росії — Москви.
Урахував білоруський президент і ту обставину, що після українсько-російської газової суперечки, репутація Москви як надійного постачальника енергоресурсів в Європі дуже похитнулась. А як кажуть американці, добра репутація — кращий кредит. Ще один міжнародний скандал із зривом поставок Росії не потрібен, і вона намагатиметься його уникнути. Зрозуміло, що на білоруських умовах або на близькому до них компромісі. Що Мінськ втратив на газі, то отримає на нафті.
До того ж ціновий удар по газу, підвищення ціни до 100— 110 доларів за тисячу м 3 жахливо виглядали тільки на сторінках проурядової російської преси і в ефірі Першого телеканалу. Насправді ситуація для Білорусі складна, але не смертельна. Близько 300 млн. доларів країна виручить за транзит, 625 млн. доларів Росія заплатить за акції «Белтрансгаза», у стабілізаційному фонді є близько 600 млн. доларів. Так що на перших порах вистачить, тим більше, щодо нафти домовилися на прийнятних для Білорусії умовах. Так що захлинатися від захоплення з приводу перемоги Росії над Білорусcю, як це робить рептильна преса і деякі російські політики, немає особливих підстав.
МОСКОВСЬКІ РОЗКЛАДИ
Якщо лишити осторонь пропагандистську риторику в дусі незабутнього Володимира Жириновського про те, що «Білорусь має стати частиною Росії і тоді на всьому просторі союзної держави ціни на енергоносії будуть однаковими», то перед Росією відкривається невесела перспектива. Єдина газопровідна система Газпрому має довжину 150,2 тис. км і включає 23 підземні сховища на 58 млрд. м 3 . Газотранспортні системи країн СНД в сукупності мають протяжність трохи менше 77,7 тис. км. Як зазначається в меморандумі російського Інституту національної стратегії, «…без використання газотранспортної системи країн СНД ВАТ «Газпром» позбавляється більшої частини свого зарубіжного ринку». Основна частина магістральних газопроводів, які перекачують російський газ зарубіжним споживачам (понад 220 млрд. м 3 ), проходить територією трьох країн — України, Білорусі і Грузії. Варто зіставити цей список з переліком держав, що мають з Росією, м’яко кажучи, непрості відносини, і все буде зрозуміло без додаткових роз’яснень.
Звичайно, для білоруської економіки російський ринок є найважливішим. Більшість товарів білоруського виробництва жодними митними зборами не обкладалася. Однак вже з 29 грудня минулого року на цукор із союзної країни встановлено митний збір. А вже з лютого до цукру можуть додатися м’ясо і субпродукти (до Росії йде 99,9% експорту), молоко і молокопродукти (більше 90%), телевізори (близько 90%), меблі (понад 80%). Митом обкладуть продукцію, яка становить більше половини білоруського експорту в Росію — 6 млрд. доларів в грошовому еквіваленті. Спрямувати експорт до інших країн не вийде. По-перше, це неможливо зробити швидко, по-друге, білоруські товари досить низької якості, і в Україні, Грузії, Молдові свого такого ж дуже багато. Проте над цією економічною арифметикою панує алгебра політична. А тут у Москві зовсім не так багато козирів, як здається.
Ми вже говорили про м’яке військово-стратегічне підчерев’я Росії. На південно-західному напрямі з боку України воно вже оголене і у разі вступу Києва до НАТО головний біль у російських генералів зросте у кілька разів. Але набагато важливіший західний напрям. Найкоротша дорога на Москву проходить через Варшаву, Мінськ і Смоленськ. Тому військові категорично проти відходу з Білорусії. І відповідний тиск на бухгалтерів з Міністерства економічного розвитку і торгівлі був. Президент Володимир Путін не може ігнорувати думку таких для нього милих військових. Тому вже після відходу телекамер із засідання кабінету тон розмови про Білорусію сильно пом’якшився. Саме тоді була вироблена формула компромісу і Володимир Володимирович погодився підійти до телефону, щоб поговорити з Олександром Григоровичем. Хоча переговори глав уряду тривали понад 9 годин, все це вже технічні деталі. Головне було вирішено: Білорусь не добиватимуть.
Другим чинником поступливості Москви, як це не дивно, було питання слов’янської єдності. Несподівано для себе Кремль опинився в становищі руйнівника союзу братських народів. На очах здивованого московського політичного співтовариства, для якого інтеграція з Білоруссю стала сенсом життя, Москва рішуче руйнувала його.
Час працює проти інтеграторів. Лише третина громадян Білорусі хотіла б жити в союзі з Росією, серед самих росіян охочих і того менше — чверть. Такі головні результати здійсненного в кінці минулого року дослідження Всеросійського центру вивчення громадської думки і мінської соціологічної лабораторії «Новак». Ще більш разючі дані серед молоді. У Білорусії нове покоління обирає передусім життя в ЄС (33% проти 24%, що мріють про новий союз). У Росії ця тенденція виявляється ще яскравіше: про життя в спільній з Білорусcю державі серйозно замислюються лише 19% опитаних.
Як писав на сайті «Політком.Ру» Сергій Михєєв — заступник генерального директора Центру політичних технологій — «на одній шальці лежить рідкий шанс об’єднати два дійсно братніх народи, дві незалежних держави. Така можливість є історично унікальною, вона може випадати раз у житті і те далеко не всім… Особливо в нашу добу розпаду великих держав на більш дрібні. Такий шанс має цінність, що не вимірюється короткостроковим зиском, і може бути оцінений тільки в історичній перспективі, та й то не в конкретній кількості конвертованої валюти». Іншими словами, значна частина російської політичної еліти вважає, що Білорусь треба купувати за будь-які гроші і об’єднуватися з нею на будь-яких, навіть вельми дорогих умовах. І з цим Кремль вимушений рахуватися. На підтримку цих кіл, як виявилося не без підстав, сподівався Лукашенко, затіваючи нафтогазову суперечку з Росією.
УКРАЇНСЬКИЙ НАПРЯМ
Звернімо увагу на зміну політики Росії щодо України. Протифаза з Мінськом упадає в очі. Із загостренням відносин з Білорусcю для Кремля зв’язки з Україною набули важливе значення. Антиукраїнські пасажі в російських ЗМІ зникли як за помахом чарівної палички. У Білокам’яній розуміють, що прозахідний курс Києва набув незворотного характеру і вступу до НАТО, незважаючи на передвиборну риторику, регіонали не опиратимуться. Проте Мінську демонструється можлива альтернатива. До того ж у Москві виникли складнощі на Кавказі. Азербайджан відмовився купувати російський газ і припинив прокачування нафти через Новоросійськ, зростає напруженість у відносинах з Єреваном. Неясне становище в Туркменії, а держави Центральної Азії дедалі більше демонструють самостійність. Казахстан віддаляється від Росії, Пекін дедалі активніше грає проти Москви і зближується з державами Центральної Азії.
Почалася певна боротьба за Україну. Ющенко відвідає Мінськ, в білоруській столиці терміново опрацьовується питання підключення до нафтопроводу Одеса — Броди — Плоцьк. Вирішується питання купівлі електроенергії в Україні. У пошуках шляхів транспортування енергоресурсів Москва має на думці Київ, оскільки створення нової транспортної альтернативи найближчим часом неможливо з суто технічних причин. Про інтеграцію з Україною в Москві мову не ведуть, навіть там зрозуміли, що справа ця цілковито безперспективна. Але поліпшити відносини і сповільнити процес вступу України до НАТО там дуже хочуть.
Перед українською дипломатією відкриваються певні перспективи і виникає більш широке поле для маневрування. Чи використає вона його, ось в чому питання.
Юрій РАЙХЕЛЬ — політичний оглядач радіостанції «Радіо- Прем’єр», Дніпропетровськ, заступник головного редактора обласної газети «Зоря»
