Українська криза переросла з гострої у хронічну форму. На головне питання: чи наважиться Росія вторгнутися на материкову Україну — було дано відповідь: не зараз. Тож, що тепер?
Очевидно, що Кремль не чекав на тверду і єдину реакцію Заходу щодо приєднання Криму. Телефонний дзвінок президента Володимира Путіна президентові США Бараку Обамі 28 березня наочно продемонстрував прагнення Росії обговорити «деескалацію». Основними цілями Путіна зараз є зняття блокади Україною проросійського сепаратистського регіону Молдови Придністров’я та «федералізація» (евфемізм прихованої стратегії Кремля здобути контроль над східними й південними регіонами країни) України.
Але найближчим часом не може бути й мови повернення до business as usual (бізнесу як зазвичай). Російське вторгнення та анексія Криму викликали непередбачені тектонічні зрушення в міжнародній політиці. У час, коли довгострокові наслідки досі виглядають туманно, безпосередні наслідки цілком очевидні.
По-перше, під кутом зору власної свободи російський народ дорого заплатить за нерозважливе рішення своїх лідерів. Після радянського вторгнення в Чехословаччину 1968 року російський поет Олександр Галич писав: «Співвітчизники, наша Батьківщина в небезпеці! Наші танки на чужій землі!» Протистояння із Заходом, яке виглядає неминучим після кримського аншлюсу, призведе до «мобілізаційного» режиму. Новий проект бюджету Росії з його стрімким зростанням військових витрат разом із параноїдальними розмовами про «п’яту колону» і «націонал-зрадників» підтверджує цю тенденцію. За таких обставин санкції, які б’ють по звичайних людях, тільки допоможуть режиму зміцнити свою владу.
По-друге, криза має декілька геополітичних наслідків. Дії Кремля підірвали європейську безпеку; завдали тяжкого удару по міжнародному праву; послабили режим ядерного нерозповсюдження, фатально підірвавши роль гарантій безпеки для неядерних держав, — і поставили під сумнів передбачуваність Росії за її теперішніх лідерів.
Все це матиме далекосяжні наслідки протягом наступних років і десятиліть, починаючи від перебудови формальних і неформальних альянсів та мілітаризації заходів безпеки до можливого і давно обговорюваного — коригування міжнародної системи управління. Вихід Росії з G-8 та відновлення військового будівництва є лише першою з багатьох подібних змін.
По-третє, українська криза повністю трансформує відносини Росії із Заходом. Протягом перших двох десятиліть після холодної війни поєднання підозрілості і прагматизму переважали з обох сторін з конкуренцією в деяких відносинах та співробітництвом в інших і відігравали вирішальну роль у вирішенні важливих міжнародних проблем. Трансформація відносин у суперництво «заразить» міжнародну систему, підірве потенціал вирішення багатьох проблем, починаючи від скорочення ядерних озброєнь і зміни клімату до стабілізації регіональних гарячих точок, подібних до Сирії.
У відповідь на санкції Заходу Кремль чинитиме тиск на США та їхніх союзників, створюючи проблеми в іншому місці. Наприклад, Росія вже запропонувала побудувати два нових невійськових ядерних реактори в Ірані. Технологічна підтримка ядерних програм Ірану може нині стати на заваді міжнародним переговорам, спрямованим на запобігання створенню Іраном ядерної зброї, тим більше, що іранці шукають важелі на переговорах.
Росія також може домогтися ескалації кризи, чинячи тиск на США неподалік її кордонів. Розглянемо Венесуелу, де, до речі, як і з ядерною програмою Ірану, Росія продемонструвала свою готовність іти на ризик, чого вона не робила раніше. 26 лютого міністр оборони Росії Сергій Шойгу офіційно оголосив про плани уряду розширити свою зарубіжну військову присутність. Венесуела займає важливе місце в цьому списку, придбавши понад три чверті з 14,5 млрд доларів озброєнь, що їх Росія подала в регіоні з 2001-го до 2013 року.
Учетверте, приєднавши Крим, Росія втратила Україну, перетворивши її з друга на ворога. Промислова й виробнича інфраструктура України розвивалася за часів Радянського Союзу як доповнення до ресурсної бази Росії. Після розпаду Радянського Союзу традиційні зв’язки ресурсної економіки Росії з Україною, в тому числі величезна трубопровідна інфраструктура, забезпечили їй доступ до європейських ринків.
Тепер, втративши цю промислову й виробничу базу України, а Європа більш рішуче, ніж будь-коли, налаштована на зменшення своєї залежності від поставок російських енергоносіїв, Кремль змушений буде повернутися на схід у бік Китаю, який буде радий бачити, що Росія залишається ресурсною економікою і здається в полон.
Зважаючи на всі ці потенційні страшні наслідки, необхідно запобігти другій холодній війні. У перехідний період, який саме розпочинається, світ потребуватиме нових механізмів міжнародного діалогу. Ізоляція Росії була б контрпродуктивною. Це лише посилило б високорозвинене почуття відчуження і, можливо, перетворило би державу-«ізгоя» — по-справжньому кошмарний сценарій, з огляду на те, що Росія володіє найбільшим у світі ядерним арсеналом.
Натомість цільові економічні санкції та вивірені військові заходи повинні поєднуватися з інтенсивним і відкритим політичним діалогом. Особиста зустріч між американським, російським та німецьким лідерами могла бути корисною для налагодження відносин у бік неруйнівного курсу. Щоб бути по-справжньому продуктивним, такий контакт не повинен бути обмежений урегулюванням української кризи або тільки високопосадовцями.
Українська криза не повинна приховувати повний спектр проблем, із якими стикається світ. Насправді, протистояння, швидше за все, вирішуватиметься конструктивно в межах, які визначатимуть консенсус із більш широкого порядку денного. Зрештою, будь-яка криза створює нові можливості — наприклад, сирійська громадянська війна спонукала до важливих дій щодо хімічної зброї. Можливість для Росії та Заходу полягає у створенні політичної волі, необхідної для вирішення питань, насамперед реформи застарілої системи міжнародних відносин, що її так довго ігнорували...
Проект Синдикат для «Дня»
Олександр ЛИХОТАЛЬ — президент Міжнародного Зеленого Хреста і член Цільової групи кліматичних змін (CCTF)
