Політичне перемир'я, в останню хвилину укладене в Україні після переговорів між Президентом Віктором Ющенком і його затятим ворогом, прем'єр-міністром Віктором Януковичем, не можна не вітати. Минулого тижня їхній давнішній конфлікт майже дійшов до застосування сили: лояльні до Ющенка власті зайняли головну будівлю прокуратури, а люди Януковича намагалися проникнути всередину, розбиваючи вікна й вибиваючи двері. Здавалося, що перша кров — питання часу.
Слід сказати, що й угода про проведення парламентських виборів наприкінці вересня сама по собі не вирішить глибоких протиріч, що розривають Україну. Якщо українське керівництво не докладе реальних і набагато інтенсивніших, ніж зараз, зусиль для вироблення загальнонаціонального консенсусу, країна буде приречена на черговий період нестабільності.
А домогтися консенсусу буде нелегко. 2004 року, коли здійснилася помаранчева революція і Ющенко був на вершині слави, здавалося, що країна загалом підтримує його проєвропейську демократичну політику й налаштована створювати відкриту економіку й підтримувати прагматичні відносини з Росією. Однак домовленості, якими закінчилася помаранчева революція, передбачали передачу влади від Президента — парламенту. 2006 року Янукович, завдяки підтримці російськомовного населення на сході країни, вирвався уперед — і для Ющенка настали тяжкі часи.
До нинішнього року Президент не був налаштований на конфронтацію й, доводячи до відчаю своїх прихильників, лише оборонявся. Однак у квітні він нарешті вирішив постояти за себе й випустив указ про проведення нових виборів. Янукович відмовився його виконувати, з чого й почалася конфронтація, яку всі ми спостерігали минулого тижня.
Головна проблема полягає в тому, що нові вибори все одно не внесуть істотних змін у баланс сил між сторонами. Янукович, швидше за все, залишиться головою найбільшої партії, на другому місці буде завзята Юлія Тимошенко, колишня союзниця Ющенка по помаранчевій революції. І, оскільки у Президента, судячи з усього, залишиться достатньо сил, аби тримати політичні терези з цими двома чашами, всім трьом доведеться сідати за стіл і якось домовлятися.
У загальних рисах компроміс уже проглядається. Більшість українців підтримують зміцнення зв'язків з ЄС, однак сумніваються, чи варто їхній країні вступати до НАТО. Практично всі згодні з тим, що серйозну роль в Україні й надалі гратиме Росія, насамперед в енергетиці, хоча стосовно того, наскільки благотворним може виявитися вплив Москви, думки в країні розділилися. Україна залишиться буферною зоною й не зможе дуже наблизитися ні до Росії, ні до Заходу.
Однак одна обставина має бути абсолютно очевидною: всі партії мусять поважати спадщину помаранчевої революції, що створила в Україні більш демократичне суспільство. Будь-які спроби розв'язати політичні конфлікти недемократичними, а тим паче — силовими методами можуть призвести лише до неминучого розколу країни.
