Здається, що Україна для ЄС являє собою лише порожнє місце на карті. Президент України Леонід Кучма поставив у липні запитання, на яке немає відповіді: «Чи не могли б ви пояснити стратегію Європейського Союзу щодо України?»
Щире запитання заслуговує щирої відповіді. По-перше, уряд України являє собою безнадійний хаос. Цей факт не настільки відомий, як він того заслуговує, оскільки Україна (на відміну від Росії) має компетентне Міністерство закордонних справ і міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, котрий має хист переконувати своїх опонентів. Він знає, як лобіювати перед Заходом. Але «досягненням» уряду став спад економіки, що не припиняється. Корупція лютує, інвестиції практично відсутні, державні фінанси являють собою якусь безодню. Україна найбільш безладна країна серед тих, яких ЄС коли-небудь розглядав як можливого кандидата на членство. По- друге, Росія все ще розглядає Україну як свою складову частину. Вона звикла віддавати належне порожнім словам про суверенність України, але лише на публіці, і то — не завше. Радник президента Росії Бориса Єльцина із зовнішньої політики колись висловився щодо України, як про «тимчасовий феномен». ЄС, звичайно, розглядає незалежність України (хоч і нещодавно проголошену) як її невіддільну складову, що стосується і будь-якої іншої країни. Але навіть незважаючи на те, що Росія та Україна є окремими юридичними суб'єктами, фізично й культурно вони є сіамськими близнюками. Їх торговельні зв'язки є дуже міцними. Для перетину кордону між ними не потрібна віза. Україна залежить від російської нафти та газу. Російський чорноморський флот розташовується в українському порту. Для України вступ до ЄС означатиме або кінець її сучасних сусідських відносин з Росією, або згоду з боку ЄС прийняти взаємозв'язок Росії з Україною. Перше неприйнятне для Росії. Друге — не менш неприйнятне для ЄС.
По-третє, є стійкі стратегічні аргументи для того, щоб підтримувати Україну як демократичну і незалежну державу. У протилежному випадкові це загрожуватиме європейській безпеці створенням нової величезної зони повного беззаконня за вірогідної участі в цьому Росії. Тому ЄС не може дозволити собі повністю ігнорувати Україну. Але ніхто не може уявити собі «порятунок» України, як це було з Боснією, або як, ймовірно, станеться з іншими країнами Балкан і, можливо, одного разу з Молдавією.
Україна занадто велика. Вона має населення й територію, що дорівнює Франції. Вона повинна рятувати себе сама.
Таким чином, не дивно, що ЄС не має ніякої певної політики щодо України. ЄС нічого корисного сказати не може, і немає сенсу говорити що-небудь некорисне. На даний момент всі надії ЄС покладає на те, що самостійність, котру набула Україна, зможе їй допомогти.
