Початок головування Італії в Європейському Союзі з 1 липня видався щонайменше нестандартним. Європейська преса з обуренням писала про те, що ЄС півроку уособлюватиме прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі, нагадуючи про дві судові справи, в яких італійський політик виступає як підозрюваний. Невдовзі на Берлусконі обрушилися з критикою депутати Європарламенту: суперечка з німецьким парламентарієм призвела до того, що канцлер ФРН Герхард Шредер попрохав італійського колегу вибачитися. Чому Сильвіо Берлусконі так часто піддають критиці? Як розвиватимуться відносини Києва і ЄС в найближчому майбутньому? Яке місце відводить Рим Україні у об’єднаній Європі? Чи вдасться Італії ефективно головувати, зважаючи на той незатишний фон, на якому починалося президентство Риму в ЄС? Із цього запитання ми й розпочали інтерв’ю з Надзвичайним і Повноважним Послом Італії в Україні Іоландою БРУНЕТТІ ГЕТЦ.
— Я б не сказала, що італійське головування розпочалося погано. Так само я не вважаю, що існують підстави для сумнівів щодо його ефективності. Думаю, що наш уряд не відчуває, що діє на незатишному фоні. Навпаки — презентовану Італією програму для наших партнерів схвально зустріли. Що стосується критики — так уже склалося традиційно, що впливових політичних лідерів постійно піддають критиці. Чим сильніша особистість, тим більше критики лунає на її адресу. Узяти для прикладу Джорджа Буша, Тоні Блера чи Жака Ширака — їхня діяльність завжди в епіцентрі уваги, і, звичайно, багато людей стоїть до них в опозиції. Сильвіо Берлусконі з ентузіазмом приступив до головування в ЄС. Як кожен черговий головуючий, він повинен вирішувати дуже багато питань. По-перше, під час головування Італії має бути досягнута згода щодо нової Європейської Конвенції, яка представлятиме Конституційну Хартію Євросоюзу. По-друге, Італія працюватиме над відновленням гармонійних відносин зі Сполученими Штатами Америки. По-третє, Рим вирішуватиме питання розвитку співпраці з новими членами і новими сусідами ЄС. Як відомо, Євросоюз розробив концепцію своїх відносин із сусідніми державами. Під час головування Італія разом із Європейською Комісією має розробити спеціальний документ — План дій — для співпраці з кожною із сусідніх країн. У Києві його буде представлено в жовтні під час саміту Україна— ЄС. Саміт буде визначальним і дуже важливим для прийняття документа. Хочу нагадати, що уряд Італії та всі італійські політики, навіть опозиційні, у будь-якому випадку визнають європейську природу вашої держави і вважають, що Україна свого часу має стати членом ЄС.
— Сильвіо Берлусконі між тим частіше говорить про членство в ЄС Ізраїлю чи Росії. Яка логіка в подібних заявах, адже ні Тель-Авів, ні Москва не висловлювали бажання вступити до ЄС?
— Дійсно, вони його публічно не висловлювали, але ми не знаємо, чи вони цього прагнуть. Попри це, світова історія в усі епохи знала дуже багато видатних лідерів, які мріяли про неможливе, мали своє бачення спільного блага народів та регіонів, ідеальної форми правління багатонаціонального та багатоетнічного суспільства. Достатньо згадати Мартіна Лютера Кінга та його мрію про становище афроамериканців, або Шумена чи Де Гаспері та їхню мрію про союз Європейських держав, які ще тільки кілька років тому воювали між собою, або Ганді з його мрією про незалежність Індії. Це були великі мислителі, і вони випереджали свою епоху. Хоч водночас мало хто вірив в їхні нові ідеї. Тодішня Велика Британія навряд чи уявляла себе членом в будь-якому європейському новоутворенні. А що вже говорити про колишній Радянський Союз... Хто б міг передбачити, що якісь його «сателіти» через кількадесят років стануть членами ЄС? Проте згадані мною діячі такий розвиток передбачили. Не треба ніколи применшувати роль далекоглядного лідера, не треба так банально дивитися на питання возз’єднання народів. Італія завжди була прихильницею цієї ідеї. Наш уряд наголошує на возз’єднанні народів, які історично були відокремлені. Серед них — і українці.
Сильвіо Берлусконі, говорячи про розширення ЄС, називає чотири важливі країни — Україну, Росію, Ізраїль та Туреччину. Але міжнародну громадську думку більше вражають Росія та Ізраїль, тому що здається, що цим країнам важче з різних причин інтегруватися в ЄС. Російська Федерація — дуже велика держава, яка складається з таких регіонів, про які дуже важко говорити як про європейські. А щодо Ізраїлю, то він лежить в зоні, яку ми визначаємо як Близький Схід, хоча, якщо придивитися, якби ці країни були б частиною Європи, з’явилась би цікава рівновага для підтримки миру.
— Наскільки грандіозні інтеграційні задуми Італії поділяються іншими членами ЄС?
— Великі історичні перетворення не робляться за один день, а тільки тоді, коли визріває ситуація. А поки вона визріває, кожна європейська країна висуває власну пропозицію для обговорення зі своїми європейськими партнерами. Все повинно обговорюватися. Необхідні переговори, аналіз, оцінки, конкретні плани. ЄС — організація демократична, а тому будь-яка пропозиція обговорюватиметься усіма членами. Досягнення консенсусу — це довгий процес. Хороші ідеї завжди знаходять підтримку.
— Чого очікувати Києву від жовтневого саміту Україна—ЄС? Чи можна сподіватися, що наші відносини піднімуться на вищий рівень співпраці, аніж просто «сусідство»?
— Усі країни ЄС, навіть бачачи, що Україна розвивається, очікують від Києва значно більших дій у напрямку реформ і трансформації українського суспільства. Важко сказати, чи будуть у жовтні досягнуті нові цілі. Єврокомісія й Італія розробляють План дій, в якому будуть обумовлені конкретні галузі співробітництва. Для кожного з сусідів ЄС розробляється специфічний План дій. Україні цей документ буде передано саме під час саміту у жовтні. Отож, треба чекати, оскільки будь-який крок між ЄС та Україною має попередньо узгоджуватися з усіма членами.
— Не так давно комісар Єврокомісії Гюнтер Ферхойген заявив про можливість у майбутньому безвізових подорожей громадян України до Союзу. Наскільки віддалена така перспектива?
— Будь-які дискусії щодо візового режиму мають базуватися на підписанні Угоди про реадмісію з ЄС, тобто прийняття українською стороною нелегалів, які звідси виїхали та мусять бути повернені в Україну. Це питання — дуже серйозне для України, а для ЄС це обов’язкова умова. Питання віз пов’язане з проблемою працевлаштування. У наших країнах перебуває багато українських працівників, які знайшли своє місце в нашому суспільстві. Але ті, хто продовжуватиме їхати, можуть не знайти собі ніякої роботи, отже, можуть опинитися в тенетах злочинності. Це не секрет, що багато українських жінок, піддавшись на брехливі обіцянки працевлаштування, були примушені займатися проституцією. Тому для запобігання подібним випадкам i запроваджується візовий режим. Наявність візи — це своєрідна опіка над іноземними громадянами. Я розумію, що відчуття відірваності від загальної європейської реальності переважає над розсудливістю внаслідок того, що ви пережили в минулому «залізну завісу», але тепер це не політична, а економічна проблема. Коли Україна закінчить свій перехідний шлях і коли тут з’явиться достатньо робочих місць, українцям не треба буде більше їхати за кордон працювати, вони їздитимуть спокійно тільки на відпочинок та без візи.
— Скільки зараз працює українців в Італії?
— Точних даних у нас немає. Згідно з одними підрахунками, легально в Італії працює близько ста тисяч осіб. За підрахунками деяких італійських журналістів — 200 тисяч українців. А один із українських парламентаріїв навіть заявив про один мільйон українців в Італії. Проте це здається перебільшенням. У будь-якому випадку, це, як я вже казала, тимчасовий етап, пов’язаний з проблемою економічного розвитку, це феномен, з яким ми вже зустрічалися. Коли Польща мала слабку економіку, то поляків так само дуже багато виїжджало до нас на заробітки. Коли ж їхня економіка пішла вгору, поляки покинули Італію. Коли економіка України стане сильною (а зараз ми бачимо, що вона зростає чудовими темпами), то тоді українці не захочуть більше їздити до Європи працювати.
— Ви говорили про важливість підписання Угоди про реадмісію. Чому ЄС не тисне на Росію, аби й вона підписала аналогічний документ, адже більшість нелегалів потрапляє саме звідти?
— Я посол Італії в Києві, а тому знаю те, що стосується України, важко розумітися на всій гамі стосунків між ЄС та Російською Федерацією.
— Міжнародні правозахисні організації часто згадують Італію як країну, в якій чиниться тиск на журналістів. Україна в подібних «чорних списках» згадується також дуже часто. Наскільки порівнювані проблеми зі свободою слова в Італії та Україні?
— Мені не здається, що італійські журналісти скаржаться на тиск з боку італійської влади. А ті, хто скаржиться на медійну владу Сильвіо Берлусконі, належать до опозиції. Італійському прем’єр- міністрові належать три телевізійні канали. Але на них працюють журналісти, які входять до різних політичних партій (серед них й опозиційних). Вони не роблять таємниць зі своєї належності до опозиції. Наприклад, блок новин на «П’ятому каналі» веде журналіст, що належить до лівих сил. Берлусконі, нагадаю, правоцентрист. Журналісти, які працюють на каналах Берлусконі, не скаржаться і не втікають на інші канали, незважаючи на те, що в Італії існує дуже багато інших приватних національних та регіональних компаній. В Італії дуже велика свобода преси.
В Україні — складна ситуація. Хоч є багато приватних каналів, проте поки що відсутній діалог між журналістами і владою. Я думаю, що існує взаємна недовіра. Українські журналісти скаржаться на те, що перебувають під тиском, в той час як політики вважають, що журналісти подають факти необ’єктивно. Мені здається, необхідно подолати взаємну недовіру, поглибити плюралізм думок. Мусять бути чіткі репортажі, базовані на фактах, а також можливість представляти та інтерпретувати їх по- різному. Зрозуміло, що кожна газета має свою свідому чи неусвідомлену орієнтацію, і тому в статтях використовуються факти на підтримку різних цілей, але українська та міжнародна реальність мусять бути представлені різноманітно та об’єктивно. Особисто мені подобаються теледебати між журналістами та політиками на нашому телебаченні, тому що вони дуже повчальні для широкого глядацького загалу, і це стосується як програм про того чи іншого парламентарія, про його особистість, так і про реальність фактів. Прозорість допомагає людям зростати, тому варто вірити в журналістику.
Не так давно ОБСЄ висловила занепокоєння щодо прийнятого Верховною Радою Закону «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України (стосовно сфери охорони державної таємниці)». Коли існує подібна стурбованість з боку ОБСЄ, то це непокоїть і ЄС. Євросоюз підтримує свободу слова в Україні і зробить все для того, щоб фундаментальні стандарти, які стосуються ЗМІ, не тільки визнавалися законом, але й виконувалися. Я думаю, що це питання часу, і невдоволення зникне, коли країна досягне політичної зрілості.
