До приходу нинішнього Президента у велику політику — 2002 року на посаду прем’єр-міністра — вже було створено платформу відносин Україна — НАТО, на яку Віктор Янукович міг цілком упевнено спиратися. Перші серйозні кроки щодо вступу до НАТО було зроблено в березні 1995 року, коли наша держава підписала угоду про безпеку між Урядом України і Організацією Північноатлантичного договору. Далі, в липні 1997 року в рамках саміту глав держав і урядів НАТО в Мадриді керівниками НАТО і президентом України було підписано «Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО». 15-річчя саме цього документа ми відзначаємо цього року.
Але особливо активно вступом до Альянсу наша країна зайнялася в 2002—2003 рр. Було немало перешкод — і внутрішніх, і зовнішніх, але тим, хто насправді вболівав за цю доленосну подію, вдавалося просувати країну в північноатлантичному напрямі. Ніколи ні до, ні після 2002 року Україна не була такою близькою до вступу до цієї організації. У травні 2002 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони під головуванням секретаря Євгена Марчука було прийнято нову стратегію стосунків із НАТО, кінцевою метою якої стало членство України в Північноатлантичному альянсі. Стратегію затвердили у Верховній Раді — «за» навіть проголосувала Партія регіонів!..
Проте, все потім пішло «в пароплавні свистки». Причин такого вкрай негативного розвитку подій, як завжди, декілька.
По-перше, і це найголовніше, для самого Леоніда Кучми це було не вибором напряму демократичного переоблаштування країни, забезпечення її зовнішньої безпеки, а спробою шантажувати сусідню Росію і бажанням отримати від неї додаткові преференції. Нинішня ж правляча Партія регіонів протягом 2002-2004 рр. була прибічником не лише широкої співпраці між двома сторонами, але й членства України в НАТО. Зміни відбулися 2004 року, коли орієнтуючись на південно-східні області і Крим, Янукович почав поступово відступати від зроблених раніше заяв. І ця тенденція збереглася й досі.
За часів Віктора Ющенка, попри прозахідну риторику, інформаційне забезпечення євроатлантичного курсу було фактично згорнуте, що обернулося 2010 року безглуздим гаслом про позаблоковість за часів Януковича. На цьому етапі внутрішня сила в країні, яка потенційно могла б рухати її в НАТО, виявилася вичерпаною — і, перш за все, це відповідальність слабких українських політиків, які навіть самі собі не можуть зізнатися, — ні в своїй слабкості, ні в своєму низькому рівні, ні в своїй невідповідності завданням, що стоять перед країною.
По-друге, в Москві серйозно зайнялися зведенням перешкод і розкиданням колод на можливому шляху України до НАТО. Аж до загрози застосування сили. Адже одним із завдань агресії Росії проти Грузії було заблокувати її вступ до Альянсу, оскільки в нього не приймають країни, що мають територіальні проблеми з сусідами. І не лише Грузія була метою в кавказькій війні 2008 року. Україну наочно було попереджено про те, що Росія ні перед чим не зупиниться, щоб не допустити вступу Києва до НАТО.
Наша влада веде подвійну гру. З НАТО співпрацює, але не більше. Про те, що безпека країни під постійною загрозою з боку агресивного сусіди, не говориться. Створюється ілюзія безпеки, і про це потрібно пам’ятати, відзначаючи 15-ті роковини підписання Хартії Україна — НАТО.
Хто захистить державу із фіктивним статусом?
Кому вигідна наша позаблоковість, або Як ми мирили НАТО й Росію
Розпал сезону відпусток ознаменувався гучною подією. Україна відсвяткувала 15-річчя підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО. Конференція, присвячена цій річниці, привернула увагу багатьох високопосадовців: як прибічників вступу до Альянсу, так і супротивників. І перших, і других хвилює, як далі рухатиметься Україна та що взагалі означає наша позаблоковість.
Натомість, для представників НАТО вибір України очевидний. «Тепер ми розуміємо, що Україна взагалі не хоче вступати, — говорить Марчін КОЖІЄЛ, директор Офісу зв’язку НАТО в Україні. — Не лише до НАТО, а й у будь-яку іншу військову організацію». Однак на співпрацю з Альянсом це не вплине, переконує він. «Ми поважаємо вибір України самостійно розробляти і здійснювати політику національної безпеки. НАТО визнає право України на позаблоковість та продовжить із нею співпрацювати». Головна мета такої діяльності — допомогти Україні перетворитися на демократичну державу.
Про те, що співпраця із НАТО триватиме, говорить і заступник міністра закордонних справ України Андрій ОЛЕФІРОВ: «Майбутнє між Україною й НАТО — за стабільним діалогом. Не можна забувати про те, що Північно-Атлантичний альянс є військовим блоком і не співпрацювати з ним було би, принаймні, недалекоглядно». Україна дуже зацікавлена у співпраці з Альянсом, тому й бере участь у всіх його акціях. НАТО, натомість, вважає Україну достойним партнером, наголошує політик. Тому політична ситуація в країні, а саме справа з Тимошенко, ніяк не зашкодить подальшим відносинам.
Співпраця не просто продовжуватиметься, але й поглибиться, переконує депутат-регіонал Ігор ЗВАРИЧ. Він упевнений: позаблоковість лише на користь Україні. Хто б сумнівався... «В цьому разі те, що ми оголосили позаблоковий статус, дозволило нам поліпшити відносини не лише між НАТО та Україною, а також між НАТО та Росією, — говорить регіонал, — а, таким чином, це і в інтересах України. Зараз її безпекова ситуація стає більш сприятливою, а Україна стає більш активним гравцем на цьому просторі. Це був наш вихід із сірої зони між антагоністичними відносинами двох блоків».
Попри це, залишається чимало експертів, які з неприхованим скептицизмом говорять про позаблоковість. «Де міжнародно-правова дефініція цього поняття у контексті України? Два роки пройшло з часу оголошення цього статусу, а термін так і не визначено», — говорить екс-міністр закордонних справ Володимир ОГРИЗКО. На його думку, це найбільша втрата України за останні двадцять років. «Україна втратила перспективу, мету, механізми забезпечення своєї мети. Поставивши крапку на нашому шляхові до НАТО, ми поставили крапку й на власній безпеці. Тому що сьогодні Україна, на жаль, не має реальних механізмів, які б забезпечили нашу безпеку й незалежність».
На думку прихильників Альянсу, відмовившись від вступу, ми відкинули Україну на 15 років назад. «Наші теперішні відносини з НАТО — це наче стан напіввагітності: ми щось хочемо, та нічого не можемо», — проводить аналогію аспірант Національної академії державного управління при Президентові України Вадим ТРЮХАН.
Проти позаблоковості виступає й народний депутат України Борис Тарасюк: «Я продовжую наполягати на тому, щоб ми стали повноцінним членом цієї організації; це дасть нам відсутні фінансові кошти для збільшення нашої безпеки. Однак НАТО співпрацюватиме лише з демократичною та стабільною державою, а за сьогоднішнього стану речей Україну такою назвати важко. Ми надто далеко відійшли від положень, визначених у Хартії 15 років тому».
Позицію депутата підтримало багато присутніх. Очевидно, виникають сумніви — чи гарантуватиме нам позаблоковість безпеку в разі загрози. Почнемо з того, що досі чітко не визначено, що українська позаблоковість взагалі означає. Такий термін ніде юридично не закріплений. Це суто політичне визначення, яке не має жодного підґрунтя та передісторії. Окрім того, незрозуміло: якщо на Україну нападуть, чи зможемо ми розраховувати на допомогу? Хто захистить державу з фіктивним статусом? Варто додати, що для нейтральних Швеції та Швейцарії (чий нейтралітет, до речі, офіційно задекларований) сфера оборони є однією з найважливіших, у яку обидві країни вкладають реальні гроші. Чи може Україна похвалитися такою увагою до власної безпеки?
Відмова від вступу до НАТО не вирішила наших проблем із Росією, як переконували опоненти Альянсу. Навпаки, це лише загострило ситуацію. Зараз Росія співпрацює з Альянсом значно більше, ніж ми.
Окрім цього, НАТО не знайшло значної підтримки серед українців. Експерти переконують — все це через недостатню поінформованість населення. І якщо в 2005 — 2007 роках здійснювалась активна кампанія інформування населення щодо позитивних наслідків вступу до НАТО, то зараз фінансування у цьому напрямку відсутнє. Відмова від вступу, до якого Україна довго прагнула, залишилася майже непоміченою.
Поки що Україна використовує досвід, здобутий у НАТО, для реформування й розвитку Збройних сил та для підготовки персоналу до світових стандартів. Завдяки НАТО виникло нове поле діяльності для Збройних сил. Україна почала думати, який внесок може зробити в розбудову європейської безпекової системи.
Щоправда, одне й досі залишається незрозумілим: якщо українська влада хоче проводити свою незалежну політику, то який головний мотив її відмови від вступу? Особливо враховуючи сучасну ситуацію із сусідами. Якщо ж це продовження політики радянської, то українському керівництву варто пам?ятати, що СРСР намагався вступити до НАТО? Ще у далекому 1954-му, одразу після смерті Сталіна. НАТО відмовило — через недемократичність заявника.
Та схоже, нашій владі вигідна ефемерна позаблоковість, у якої немає ні юридичного підѓрунтя, ні реальної сили. Таким чином можна уникнути болючої демократизації та продовжувати стару-добру політику. Але цікаво, хто допоможе позаблоковій Україні у разі небезпеки?
КОМЕНТАР
Валентин БАДРАК, директор Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння:
— По-перше, варто зазначити, що й підйом у сенсі готовності вступати до НАТО був досить неоднозначним. Курс на євроатлантичну інтеграцію побудовано на досить хиткому фундаменті. Ми пам’ятаємо, що це був період ізоляції президента України Кучми, пов’язаної із касетним скандалом. Тому багато в чому рішення президента базувалося на бажанні й готовності позбутися цієї ізоляції. Деякі прозахідні чиновники й політики допомагали йому в цьому. Тут можна згадати про роль і Володимира Горбуліна, і Євгена Марчука, і Ігоря Смєшка. Отже, курс на НАТО був необхідним для Кучми. Але це не був конкретно його поклик. Це, на мій погляд, зумовлюється тим, що Кучма своїм наказом викреслив без пояснень із Доктрини те, що Україна готується до повноправного членства в НАТО та ЄС. Якщо будемо чесними й відвертими, то мусимо визнати, що це було пов’язано із психологічною проблемою першої особи Української держави на той час. І це відіграло значну роль. Частина українського суспільства зрозуміла, що хід до НАТО — це шлях цивілізаційного вибору. Саме тому значна кількість людей потім була переконана, що треба повернутися до ідеї вступу до НАТО. Як відомо, уже Віктор Ющенко у квітні 2005 року видав наказ, що передбачав повернення до тексту Доктрини політики євроінтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки.
