Василь Овсієнко, в минулому політв’язень, у своєму вітанні українцям Карелії з нагоди 15-ліття їхньої діяльності скаже: «Щороку, споряджаючи паломницькі експедиції у святі для кожного українця місця — урочище Сандармох і на Соловецькі острови, ми знаємо, що в Карелії є в нас надійні друзі, які допоможуть у наших мандрах, і дві тисячі кілометрів, що розділяють Карелію та Україну, ми долаємо набагато легше, ніж долали їх на тяжких етапах наші попередники — в’язні.
Найбільшою мірою завдяки вашим зусиллям українцям усього світу вдалося Божою допомогою звершити добру вікопомну справу — спорудити в Сандармосі Козацький Хрест «Убієнним синам України». До нього стежка ніколи не заросте, бо в Карелії є ви».
Саме ця остання фраза «бо в Карелії є ви» є найвищою оцінкою праці українців, які за різними обставинами опинилися в Карелії.
Полюбивши всією душею цей багатий край з його відомими на цілий світ пам’ятками дерев’яної архітектури на острові Кіжи, дивовижним водоспадом Ківач, Спасо-Преображенським монастирем на острові Валаам, де дивляться з небес лики святих зі старовинних фресок, оповитих запахом меду від свічок, українці Карелії працюють, заробляючи на хліб насущний, ростять дітей і просто живуть.
Дорога до українства в кожного з них своя. Для одних це були пошуки своєї ідентичності.
«Багато що змінилося після 1991 року, — пише Нінель Рубцова, член українського товариства «Калина». Багато хто став замислюватися хто є хто. Все частіше ми стали згадувати своє дитинство, свою давню Батьківщину... Одного разу ми почули оголошення, що 7 березня 1993 року відбудуться установчі збори Товариства української культури. Ми пішли й зареєструвалися під № 80». Руками Нінель, до речі, був пошитий перший український прапор.
Для інших — глибока необхідність не втратити зв’язок з країною, де було суджено Богом народитися. Нестримне бажання жити і творити для України згуртувало людей і вже в 1993 році народилося українське Товариство, головою якого був обраний В. Фартушний, професор Петрозаводської державної консерваторії ім. А.К. Глазунова. Добре розуміючи, що жива мова — запорука існування будь-якого етносу чи нації, почали з того, що відкрили українську недільну школу для дітей, яка проіснувала декілька років.
За п’ятнадцять років діяльності Товариства не злічити добрих справ: у Петрозаводську вже не перший рік діють курси української мови, хор «Українська пісня», дитячий колектив «Українські ластівки» та зразковий дитячий ансамбль «Земелюшка» міста Медвежегорськ, які є учасниками практично всіх місцевих культурних заходів. Працює також інформаційний центр допомоги трудовим мігрантам з України. Кожен приїзд гостей з України для українських карельчан — це не просто свято, це визнання значущості їх праці. Кожна поїздка в Україну — Батьківщину — це одкровення, ковток цілющої води для натхнення і бажання працювати далі.
І мережиться український рушник добрими ділами, кладуться на нього хрестики українських пісень, танців, поезій, гаптується вечорницями, шевченковими днями. До української фарби вплітаються зустрічі й конференції.
Та не лише веселкою тішить нас цей диво-рушник. Темна важка барва як криваве річище лягла на його полотно. Це пам’ять. Це Сандармох. Тисячі невинно убієнних синів України, в’язнів Соловецьких островів, замордованих і закатованих в урочищі, що біля Медвежегорська, інтелект, талант і розум мого народу (серед яких і дядько автора цих рядків) проросли німими соснами, сухою зжовклою травою, шумом вітрів, рясними сльозами дощів на землі, імення якій Карелія. Українське серце у диявольські роки страшного терору битися перестало.
Повернули його до життя ті, хто пройшов через горнило життєвих випробувань і за велінням долі опинився у країні озер. Саме завдяки їм, українцям далекої Карелії, прийшли вдруге в життя України Великі Українці. Уже в іншому вимірі — вимірі пам’яті. Повернулися, щоб залишитися назавжди.
До слова. Коли ми у 2005 році, готуючи Конгрес «Українська діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» у Львові, складали списки запрошених, до нас звернувся Михайло Горинь, голова Української Всесвітньої Координаційної Ради: «Не забудьте запросити Ларису Скрипникову. Це дивовижна жінка».
Так пані Лариса не прийшла, а увірвалася в життя Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою своєю нестримною енергією, жагою до праці, великою любов’ю до справи, якою займається. Вона не полінувалася привезти в плацкартному вагоні з далекого Петрозаводська виставку про пошукову роботу і встановлення пам’ятника в урочищі Сандармох, щоб її побачили українці, які з’їхалися з 25 країн світу, виступила з блискучою доповіддю на пленарному засіданні «Сандармох. Увічнення пам’яті українців, страчених за межами України в роки політичного терору — справа честі місцевих українців».
Саме тоді до нас прийшло усвідомлення про необхідність поширити знання про наших братів і сестер, які живуть життям України далеко від неї. Так народився проект «Відкриймо для України українську діаспору», однією з перших учасниць якого була Лариса Скрипникова.
Зал завмер, слухаючи пані Ларису. Вона спокійно, просто, без надриву говорила для громади Львова про великі й малі справи свого Товариства, які, долаючи простір і час, набули обрисів величі.
Проте нелегко доводиться нашим краянам, чекають вони допомоги від своєї прадідівської землі, яка зараз спинається на ноги і сама потребує підтримки. Мріють про обміни учнівської і студентської молоді, заздрять полякам, які на підтримку своєї польської громади виділяють значні кошти, запрошують дітей на канікули, привозять до Петрозаводська своїх артистів. Українці щиро прагнуть, щоб на холодну карельську землю, освячену кров’ю невинно убієнних синів, нарешті приїхала офіційна делегація від нашої держави, як це давно зробили офіційні представники з інших країн.
Із цим проханням вони звернулися ще у 2007 році до адміністрації Президента України в ухвалі І Конгресу українців Карелії: «...скерувати офіційну делегацію для участі у заходах присвячених 70-літтю початку політичних репресій...». Нашим землякам необхідна не лише моральна допомога, але й матеріальна.
Але світ не без добрих людей. Тривалий час Товариство отримує фінансову підтримку від Олександра Колосніцина, президента Суднохідної компанії «Оріон». Це дає можливість розгорнути крила й працювати.
А для нашого Інституту Лариса Скрипникова і її команда — це друзі. Надійні, відповідальні, чесні, справжні.
Скільки треба мати сили, наснаги, віри в Україну, щоб утверджувати її добре ім’я у світі, в якому живеш! Якою багатою і щедрою має бути душа цієї справді дивовижної жінки, щоб згуртувати людей, запалити їх бажанням працювати щоденно для країни-мрії, країни-казки, країни-страдниці, країни героїчного минулого й великого майбутнього, далекої і водночас близької! Схиляємося перед цими людьми, які нам взорують вміння і бажання працювати для високої мети.
ДОВIДКА «Дня»
Республіка Карелія — республіка в складі Російської Федерації. Розташована на північному заході РФ на кордоні з Фінляндією. Населення — 716 000 (карели — 79 тис., або 10 %, фіни — 18 тис., або 2,3 %, вепси — 6 тис., або 0,8 %, росіяни — 582 тис., або 73,6 %, білоруси — 56 тис., або 7 %, українці — 28 тис., або 3,6 %; мешкають також поляки, татари, чуваші, литовці, мордви та ін.) Столиця — Петрозаводськ (266,2 тис.) На території Карелії у сталінські часи розташовувались концентраційні табори. В урочищі Сандармох з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року було розстріляно 1 111 політв’язнів, серед них понад 300 українців — громадсько-політичних діячів, видатних діячів української культури та мистецтва. Кожного року 5 серпня меморіал у Сандармосі за ініціативою українських правозахисників відвідує неофіційна делегація з України.
