Антитерористична операція Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) у секторі Газа викликала вельми суперечні відгуки в Україні. Шкала думок була й залишається досить контрастною. Від цілковитого засудження «ізраїльської воєнщини» (в найкращих традиціях колишнього СРСР) до однозначної підтримки. Набагато менше серйозних спроб розібратися в тенетах близькосхідний конфліктів. Деякі українські політики, письменники, громадські діячі із запалом борців за світову справедливість накинулися на ізраїльську сторону з міркувань гуманності. Дійсно, загибель жінок, дітей, старих людей, мирних жителів у Газі ніякого ентузіазму викликати не може. До речі, це не викликає ніякого задоволення або злорадства й у ізраїльтян. Ізраїль і його армія змушені робити в Газі те, що вони роблять. Іншого способу знекровити терористичні загони ХАМАС, які вже давно обстрілюють ракетами «KACAM» ізраїльські міста Здерот, Ашкелон, Ашдод, вбиваючи і калічачи мирних ізраїльтян, просто немає. «Воїни» ХАМАС принципово використовують своїх одноплемінників і єдиновірців в ролі живого щита, абсолютно не переживаючи щодо кількості загиблих і поранених. Це ж такі дрібниці порівняно зі світовою фундаменталістською революцією, із затвердженням тотального панування політичного ісламу!
Ізраїль має альтернативу: віддати на заклання своїх громадян, дозволяючи ХАМАС з дня у день систематично їх вбивати або завдавати жорстоких ударів у відповідь. На жаль, у війнах сьогодення, коли зникла межа між фронтом і тилом, цивільних осіб гине не менше, ніж військових. У тому, що відбувається, можна щось зрозуміти, лише згадавши історію існування ізраїльської держави у ворожому оточенні.
Головна національна ідея Ізраїлю всі ці 60 років — виживання.
Вистояти, вберегтися, вціліти серед тих, хто мріє про його загибель, — ось ідея фікс переважної більшості ізраїльтян. Цю ідею складно втілити в життя, адже Ізраїль — це клаптик європейської, іудо-християнської цивілізації в самому серці арабсько-мусульманського світу.
ЯК ЖЕ ВІН ТАМ З’ЯВИВСЯ?
Мрія про повернення народу-вигнанця на свою землю й створення там держави в середовищі європейського єврейства почала визрівати у другій половині ХІХ ст. Причому мрія була дуже амбіційною — зібрати всіх євреїв світу на території стародавніх царств — Ізраїльського та Іудейського. А оскільки духовно-символічним центром іудеїв вважається гора Сіон, то нововиниклий рух за репатріацію й реставрацію державності здобув назву сіоністського. Біля джерел руху стояли три найбільші єврейські громадські діячі: Лев Пінскер, Теодор Геруль і Макс Нордау. До речі, прожекти вирішення єврейського питання на основі створення держави виходили не лише з єврейського середовища: декабрист Пестель пропонував створити державу євреїв де-небудь у Малій Азії, деякі британські політики замість Палестини пропонували Уганду, а фюрер нацистів на початку своєї кар’єри пропонував переселити євреїв на острів Мадагаскар. Зрозуміло, що лише Палестина могла бути природною й закономірною територією для Мединат Ісраель — Держави Ізраїль. Оскільки саме там розташована древня столиця Єрусалим і руїни храму Соломона, безліч інших національно-релігійних реліквій. Власне, пам’ять про Єрусалим упродовж століть допомагала євреям у найжорстокіших обставинах зберегтися як народ. В одній з іудейських молитов говориться: «Хай відсохне моя рука, якщо забуду тебе, Єрусалиме»...
Варто сказати, що антисеміти, що закликають: «Євреї! Забирайтеся до Ізраїлю!», мають ніжно любити сіоністів, які саме цього й прагнуть. Проте вдячності від цієї публіки сіоністи, звісно, не дочекалися. Прокляття на їхню адресу й вигадки страшних історій є улюбленим заняттям борців проти сіонізму.
Цікаво, що боротьба проти сіонізму є дуже зручною формою легалізації самого густопсового антисемітизму, як і боротьба проти українського націоналізму, була і є формою легалізації українофобії, неприйняття українців як нації.
Після утворення Ізраїлю СРСР постарався проштовхнути до ООН резолюцію, що клеймила сіонізм як різновид расизму.
Щоправда, через певний час революцію відмінили. А в самому СРСР після шестиденної війни 1967 року було терміново створено антисіоністський комітет на чолі з генерал-полковником, двічі Героєм Радянського Союзу Давидом Абрамовичем Драгунським. Він складався з номенклатурних євреїв, повністю залежних від влади. Його завдання полягало в тому, щоб від імені радянського єврейства виступати з засудженням «ізраїльської воєнщини», сіоністів і тих єврейських громадян СРСР, які мали намір покинути «країну робітників і селян». Вільнодумна єврейська громадськість називала організацію генерала Драгунського «Антисемітським комітетом».
Активна репатріація до Палестини розпочалася ще наприкінці ХІХ століття. Проте реальністю сіоністська ідея стала після Катастрофи, Голокосту. Ще до цих подій, після приходу до влади в Німеччині нацистів, видатний діяч сіонізму одесит Володимир (Зеєв) Жаботинський висунув гасло масової евакуації євреїв Європи до Палестини, щоб урятувати їх від загрози, що насувається. Та Жаботинському не вірили. Жаботинський якось поскаржився на нерозуміння Макса Нордау. Титан сіонізму сказав йому: «Це, юначе, логіка: а логіка — мистецтво грецьке, і євреї його терпіти не можуть. Єврей думає не розумом — він думає катастрофами. Він не купить парасольку лише тому, що на небі з’явилися хмарки: він має спочатку змокнути й підхопити запалення легенів — тоді інша річ».
КАТАСТРОФА НЕ ПРИМУСИЛА СЕБЕ ЧЕКАТИ...
Стало цілком очевидно, що народ, який не має своєї держави, буде іграшкою в руках обставин, і навіть його фізичне існування не може бути гарантованим. І надії на світову громадськість можуть не виправдатися. Достатньо сказати, що вона й пальцем не поворухнула після прийняття Нюрнберзьких расових законів у Німеччині. Більш того, наче нічого й не було, вона нагородила Фюрера німецького народу проведенням у Рейсі Олімпійських ігор. А вже в період масового терору проти євреїв британська влада в Палестині забороняла суднам із єврейськими біженцями на борту приставати до берега, відправляючи їх назад до німецьких портів на вірну загибель.
Навіть ті люди, які раніше скептично ставилися до сіонізму, зрозуміли, що лише своя держава може бути гарантією від повторення Катастрофи. Тому після 1945 р. переселенців у Палестині не бракувало. 14 травня 1948 року було проголошено Державу Ізраїль. ООН розділила Палестину на дві частини для створення двох держав: єврейської та арабської. А 15 травня Ліга арабських держав заявила, що «всі арабські країни від цього дня перебувають у стані війни з євреями Палестини». Напад на Ізраїль здійснили війська Єгипту, Сирії, Іраку, Йорданії та Лівану. Генеральний секретар ЛАД Аззам Паха заявив: «Це буде війна на винищування. Це буде грандіозне побиття, про яке говоритимуть так само, як говорять про вторгнення монголів і про хрестові походи».
23 травня Ізраїль запропонував припинити вогонь і розпочати переговори, однак араби вимагали «беззастережної капітуляції» Ізраїлю.
ДОВЕЛОСЯ ВОЮВАТИ
До речі, слід наголосити на тому, як СРСР оцінював тоді події, що відбувалися на Близькому Сході. «У газеті «Правда» від 25 травня 1948 р. говорилося наступне: «За всього свого співчуття до національно-визвольного руху арабських народів радянська громадськість не може не засудити агресію арабських держав, спрямовану проти держави Ізраїль і проти прав єврейського народу на створення своєї держави відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ООН».
Отже, історія взаємовідносин арабів та Ізраїлю починається з агресії арабських країн проти єврейської держави.
Досі майже в усьому арабському світі існує консенсус: «Ізраїль має бути знищений». А арабські політики, навіть ідучи на переговори, заявляють, що визнають факт існування Ізраїлю, та не визнають його права на існування. Знищення Ізраїлю як мета зафіксоване в багатьох офіційних арабських документах, серед них — і в Палестинській хартії Організації звільнення Палестини. Якби араби справді прагнули створення своєї держави в Палестині, цієї мети вже давно можна було б досягти. Якщо Єгипет хотів отримати втрачений ним 1967 року Синайський півострів, то він його отримав, гарантувавши Ізраїлю мир (щоправда, це коштувало життя президенту Анвару Саддату...). Єгипет чесно виконує взяті на себе зобов’язання, й жодних військових конфліктів між двома країнами вже понад 20 років не відзначається. Але в арабському світі поширене переконання, що Ізраїлю не місце на Близькому Сході, що ця держава повинна бути ліквідована. Терористична війна триває вже багато років. Щодо палестинців, то вони вважають, що вся територія Палестини має належати їм.
Як писав свого часу російський посол в Ізраїлі Олександр Бовін: «З точки зору ісламського фундаменталізму, територія, що її займає Ізраїль, розглядається як «земля війни», як земля, насильно вилучена «невірними» з-під ісламського законодавства, а тому її належить повернути за допомогою джихаду». Що, до речі, є ідеологічною основою терору.
Коли ж Ізраїль намагається винищити кореневу систему тероризму, демократичні держави Заходу хапають його за руки й вимагають «адекватної відповіді», «пропорційності в застосуванні сили» тощо. Напевно, ЦАХАЛ повинна озброїтися пилками-ножівками, зрізати дорожні стовпи, набивати металеві обрубки вибухівкою й по два-три десятки разів на день запускати навмання по Газі, аби по кому. Захід часто вимагає від Ізраїлю таких поступок арабам, які зрештою можуть закінчитися для країни трагедією. Ізраїль може поступатися і часто поступається, проте держава не може самоліквідуватися. Під час однієї з дискусій з іноземними дипломатами, «миротворство» яких не віщувало Медінат Ісраель нічого хорошого, тогочасний ізраїльський прем’єр генерал Аріель Шарон заявив, що не дозволить вчинити з його країною так, як із Чехословаччиною в 1938—1939 роках.
Взагалі миру на Близькому Сході у принципі можна досягти. Для цього необхідно гарантувати Ізраїлю мир і безпеку. Та річ у тім, що ненависть до Ізраїлю стала базовою «цінністю» практично в усіх арабських суспільствах. Вона підігрівається поступками Ізраїлю (які є доволі зрозумілими для єдиної у регіоні демократичної країни, бо в таких країнах на перше місце ставляться інтереси нормального життя своїх громадян), що сприймається сусідами як слабкість, а слабкість на Сході карається. Це чудово розумів Володимир Жаботинський, котрий казав із властивою йому безжальною чесністю: «Про добровільне примирення між палестинськими арабами й нами не може бути й мови — ні тепер, ні в межах найближчого майбутнього. Висловлюю це переконання в такій різкій формі не тому, що хочу засмутити добрих людей, а просто тому, що вони не засмутяться: всі ці добрі люди, за винятком сліпонароджених, уже давно самі зрозуміли цілковиту неможливість отримати добровільну згоду арабів Палестини на перетворення цієї самої Палестини з арабської країни на країну з єврейською більшістю... Це зовсім не означає, що неможлива ніяка угода. Неможлива лише угода добровільна. Доки араби мають хоч іскру надії позбутися нас, вони цієї надії не продадуть ні за які солодкі слова і ні за які поживні бутерброди саме тому, що вони не набрід, а народ, хоч і відсталий, але живий. Живий народ іде на поступки в таких величезних, фатальних питаннях лише тоді, коли жодної надії не зосталося, коли в залізній стіні не видно більше жодної лазівки. Тільки тоді крайні групи, гасло яких — «нізащо», втрачають свою чарівність, і вплив переходить до груп помірних.
Лише тоді прийдуть до нас ці помірні з пропозицією взаємних поступок; лише тоді вони з нами чесно торгуватимуться стосовно практичних питань, як гарантія проти витіснення, або рівноправність, або національна самобутність; і вірю, і сподіваюся, що тоді ми зуміємо дати їм такі гарантії, які їх заспокоять, і обидва народи зможуть жити пліч-о-пліч мирно і пристойно. Та єдиний шлях до такої угоди — залізна стіна, тобто зміцнення в Палестині влади, недоступної жодним арабським впливам, тобто саме те, проти чого араби борються. Іншими словами, для нас єдиний шлях до угоди в майбутньому є абсолютна відмова від усіх спроб дійти до угоди тепер».
Жаботинського знову (вкотре!) не послухали, і це принесло Ізраїлю чимало важких наслідків.
Відтак збройних конфліктів у цьому регіоні буде ще багато.
Буде багато крові й жертв з обох боків. Точніше, навіть із трьох боків: під час останніх бойових дій від вогню бойовиків ХАМАСу солдатів ЦАХАЛ загинуло втричі менше, ніж бойовиків ФАТХ — організації, яка підтримує президента Палестинської автономії Махмуда Аббаса і є найзапеклішим ворогом ісламських радикалів. Цього в Україні не помітили — а дарма, адже, схоже, передбачення Жаботинського починає справджуватися, і не лише в Єгипті або Йорданії, але й у середовищі самих палестинців починають з’являтися люди, які не відчувають до Ізраїлю ніякої любові, проте готові почати з ним домовлятися. І цього фундаменталісти їм не пробачають...
А наостанок я поділюся одним цікавим фактом.
Ми тут ось намагаємося підійти до реалій Близького Сходу з європейськими критеріями гуманізму і прав людини. Кілька років тому довелося мені подивитися на одному з російських телеканалів документальний фільм про подвиги ще радянських спецслужб у вищеназваному регіоні. Це було в одній арабській країні, де терористи викрали радянського дипломата.
Втративши надію знайти його, московські «лицарі плаща й кинджала» звернулися по допомогу до колег із місцевої контррозвідки. Ті заспокоїли іноземців і сказали, що дипломат протягом кількох годин буде цілим і неушкодженим доставлений до посольства. Так і сталося. Радянські компетентні люди поцікавилися в арабських спецслужбістів, як їм це вдалося. Ті відповіли, що дуже просто. Вони заарештували молодшого брата ватажка терористів, вийшли з ним на зв’язок і пояснили, що якщо радянський дипломат не буде негайно доставлений у вказане місце, ватажок отримає поштою геніталії свого родича. Дипломата звільнили негайно. Найцікавіше в цьому сюжеті те, що ватажок викрадачів ні на мить не засумнівався у тому, що погроза буде виконана. Звісно, в цивілізованому світі подібне немислиме...
Далі розжовувати й пояснювати щось просто нема сенсу. Sapienti sat, так казали древні — розумному достатньо. А, засуджуючи за старою радянською звичкою Ізраїль, давайте спробуємо його зрозуміти.
