Завтра лідери Європейського Союзу зберуться в Римі, щоб підписати нову Конституційну угоду Союзу. Безсумнівно, будуть виголошені хвалебні промови про унікальність документа, і в цьому не буде хвастощів, бо Конституція ЄС відрізняється від будь-якої іншої конституції, написаної будь-коли.
Більшість конституцій, включно з американською, прагнуть «заморозити історію», або встановити тривалий інституційний порядок, який не піддаватиметься вітрам змін. Справді, конституція за своєю природою — це спроба «приручити» історію, примусити її підкорятися законам людини, а не власній логіці, включно з небажаними збігами обставин і примхами долі.
На відміну від цього, Конституція ЄС написана з невисловленим розумінням того, що інститути, які вона встановлює, є тимчасовими, що вони далеко не оптимальні, і що бажано було б змінити їх просто зараз, якби політична дійсність це дозволяла. Але політична дійсність у сьогоднішній Європі не може прийняти документ у такому вигляді. Тож конституцію розробили для того, щоб встановити процес еволюційного зрушення, який мотивуватиме подальші вдосконалення на своєму шляху — вдосконалення, котрі, як вони сподіваються, одного разу зітруть ті самі умови, які встановлює сьогоднішня Конституція ЄС.
Справді, з самого початку творці Конституційної угоди Союзу всерйоз не вірили в те, що їхній проект устоїть у тій формі, в якій вони його написали. Натомість вони бачили себе прихильниками загальноприйнятої Європейської моделі поступової інтеграції. Основу цієї моделі заклали на початку «європейського проекту» понад півстоліття тому. Додаткові досягнення в первинному Вугільному і Стальному співтоваристві 50-х років привели до створення Європейського економічного співтовариства, потім до створення Європейського співтовариства, і нарешті до створення Союзу. Кожен крок приводив до більшої інтеграції.
Навіть документи-віхи, такі як закон про Єдину Європу і Маастріхтська, Амстердамська й Венеціанська Угоди, ніколи не розглядалися як засоби досягнення якоїсь незмінності (або навіть напівнезмінності), яку ми зазвичай пов’язуємо з конституцією. Те саме вірне й щодо таких виявів, як спільна іноземна політика і політика безпеки Союзу, або «валютний союз» зі своїм євро та Центральним європейським банком. Щойно одна міжурядова конференція досягла «угоди», механізм почав готуватися до наступної конференції й наступної угоди. Такий механізм будівництва об’єднаної держави з номінально суверенних держав є безпрецедентним в історії людства.
Коли країни починають програму інтеграції, ближчої, ніж будь-коли, кінцевий результат завжди, швидше за все, виглядатиме незавершеним, якщо вони відкладають — і все ще продовжують відкладати — будь-яке вирішення основного завдання. Дійсно, єдине, що здавалося ясним від самого початку процесу європейської інтеграції, це те, що залучені держави нарівні з будь-якими новими державами-партнерами, які могли приєднатися в процесі, продовжать укладати політичні угоди, щоб побудувати свою ще інтегрованішу державу.
У результаті, кожен набір поправок до угоди був продуктом брудних політичних суперечок, типових для міжурядового прийняття рішень. Дійсно, навіть згідно з Конституційною угодою, всі держави знають, що їхні партнери мають особливе право на вихід, якщо вони колись достатньою мірою розчаруються в ЄС або почнуть розглядати його як погану угоду.
Але чи нова Конституційна угода Союзу покладе край цій моделі еволюційного створення конституції? Воно може зробити це до певної міри, але далеко не так, як якби творці угоди доклали більше зусиль, щоб відокремити конституційні питання (такі як Хартія прав людини і компетентність органів і держави-членів Союзу) від рутини щоденних питань (сільськогосподарська й риболовецька політики або технічні особливості судової співпраці в цивільних і кримінальних справах). Чудову можливість відокремити те, що є постійним і довговічним (тобто «конституційним») у Союзі від того, що є непостійним і мінливим (тобто «політичним»), було втрачено.
Не маючи нічого визначеного, конституційний процес у Європі продовжує грунтуватися не на якомусь видатному документі, а на балансуванні політичних відносин й підрахунків так, щоб увесь процес не розвалився. Цьому процесу, імовірно, доведеться заплатити за затримку появи єдиної європейської політичної лояльності (якщо вона колись з’явиться). Це буде трагедією тільки для тих, хто бачить у сталій Європейській федерації очевидну долю Європи. Для всіх інших — незважаючи на безпрецедентне розширення Союзу на Схід, розкол, спричинений війною в Іраку, та інші протиріччя, які роблять неминучим для Європи гнучкий, еволюційний підхід до створення конституції, — все ж існують великі надії в цій тривалій боротьбі за самовизначення. Нещодавнє загальне усвідомлення Європи необхідності говорити в один голос про питання зовнішньої політики може забезпечити наступний бриз, щоб утримати «європейський корабель» на плаву.
Джордж А. БЕРМАНН — професор європейського права і директор Європейського юридичного центру досліджень у Колумбійському університеті.
