Долі кращих людей пострадянських країн іноді дивним чином розходяться, аби потім перетнутися. 1977 року литовський поет Томас Венцлова, друг нобелівських лауреатів Чеслава Мілоша та Йосипа Бродського, був висланий із СРСР. Тоді ж Альгірдас Міколас Бразаускас став секретарем ЦК Компартії Литви, перейшовши в Центральний комітет з місцевого держплану. 1995 року, коли Бразаускас займав пост президента незалежної Литви, Венцлова отримав одну з найвищих державних винагород — орден великого князя литовського Гядімінаса. У державах колишньої імперії такі «дивні зближення» — не рідкість. Говорять, що двоюрідний брат Бразаускаса воював у лісах проти радянської влади. Втім, приблизно те ж саме з німецькою зброєю в руках робив Валдас Адамкус, наступник першого президента Литви, який помер днями.
Другий президент Литви після відновлення незалежності, Валдас Адамкус, був дуже незадоволений Бразаускасом, коли розгорівся скандал, через який, власне, перший президент і пішов із політики. Вважалося, що колишній партійно-урядовий готель «Драугісте» («Дружба»), нині «Краун Плаза», було не дуже чистим способом приватизовано другою дружиною Бразаускаса в ті часи, коли він став прем’єром. Вона ж була причиною попередніх скандалів, ще за часів президентства її чоловіка — їх «засікли» на відпочинку в Єгипті, коли Альгірдас Бразаускас перебував ще в першому шлюбі. Для литовської політичної культури, на відміну від російської, такі події вельми чутливі. Литву взагалі в ті роки стрясали корупційні скандали, а президент Роландас Паксас у 2004 році був навіть усунений зі свого поста в результаті імпічменту.
Проте в посмертних коментарях ніхто з політичних конкурентів Бразаускаса не сказав жодного поганого слова, знову-таки на відміну від Росії, де лише ледачий не паплюжив пам’ять президента Бориса Єльцина. Ані Валдас Адамкус, ані Вітаутас Ландсбергіс.
Усі визнають за Альгірдасом Бразаускасом ключову роль у становленні спочатку литовської незалежності, а потім литовської державності. Власне, він був засновником держави, і це заслуговує на пошану.
Бразаускас намагався м’яким способом вивести Литву з радянської імперії. У кінці 80-х років рух прибалтійських держав до незалежності зупинити було неможливо, чого рішуче не розуміли в Москві. Не розумів і Михайло Горбачов. Першим рішучим кроком стало формування литовської Компартії поза КПРС. Такого Політбюро від спокійного, високого й благовидого, схожого на європейського політика Бразаускаса не чекало. Від нього вимагали контролю над ситуацією, а він, будучи політиком-реалістом, почав її потихеньку «відпускати».
16 листопада 1989 року Політбюро розглядало питання про положення в Литві. Вадим Медведєв, який відповідав за ідеологію, поставив діагноз: «Керівництво Компартії Литви не помічає або не хоче помічати фактичної втрати свого політичного впливу, зазнає натиску й диктату «Саюдіса», йде в нього на поводу. Нинішньому складу ЦК уготована певна роль — бути використаними «Саюдісом», а потім викинутими з політичної сцени».
До грудневого (1989) пленуму ЦК Бразаускас підніс Горбачову «дарунок» — рішення про відділення литовської Компартії від КПРС. Звучали пропозиції про виключення з партії першого секретаря ЦК КПЛ. Майбутній «наступник» Бразаускаса Міколас Бурокявічюс, який згодом — причому, швидше за все, не цілком справедливо — був визнаний винним за трагічні події січня 1991 року (штурм вільнюського телецентру), пропонував створити в республіці тимчасовий орган, який очолив би хто-небудь із членів Політбюро. Догматизм і політична дурість дорого коштували потім ортодоксам.
Дивним чином Альгірдас Бразаускас згодом об’єднав тих, хто відчував ностальгію за соціалістичними часами, які в Литві були набагато більш вегетаріанськими, ніж в інших республіках Союзу, а також тих, хто хотів будівництва нової державності й руху до Європи.
Залишаючись соціалістом і дещо затримавши ліберальні реформи, які, наприклад, активно відбувалися в Естонії, Бразаускас, ще будучи президентом, зробив рішучі кроки убік Європейського Союзу й НАТО. Його позиція, харизма, навіть зовнішній вигляд об’єднали націю, яка дружно проголосувала за нього на президентських виборах 1993 року. Чимось роль колишнього першого секретаря ЦК КПЛ нагадувала функцію Арнольда Рюйтеля, голову Верховної ради Естонської РСР, який теж зіграв ключову роль в отриманні незалежності республікою, але став президентом лише на початку нульових років.
Характерно, що як справжній політик, Бразаускас не чіплявся за владу й відмовився йти на другий президентський термін. Але виявився затребуваним на посту прем’єр-міністра. Який він, утім, залишав теж, «ідучи назустріч побажанням трудящих»...
