Кожна війна проходить три стадії. Спочатку проводиться політичне обговорення того, чи варто її починати або брати участь у ній. Далі постає питання, як її вести. І наостанок відбувається розгляд того, які уроки повинні бути з неї отримані.
Холодна війна — третій глобальний конфлікт XX століття — не є винятком із цього правила. Можна визначити всі три фази, й усі три з них викликали активні дебати.
Наприклад, були ті, хто ставив під сумнів необхідність холодної війни, а також те, що Радянський Союз і комунізм продовжували бути загрозою. Такі «ревізіоністи» представляли явну меншість, що добре, оскільки немає підстав вважати, що Радянський Союз і комунізм були благою силою. В результаті холодна війна — сорокарічна глобальна війна — стала реальністю.
Також не припинялися суперечки відносно того, як представляти холодну війну в історії. Дві основні школи розділилися на «повалення» і «стримування». Перші доводили, що могло допомогти лише повалення комунізму — «зміна режиму» сьогоднішньою мовою. Останні дотримувалися точки зору, що зусилля з повалення комунізму в короткостроковій перспективі були дуже ризикованими, беручи до уваги ядерний арсенал Радянського Союзу, і що США та Захід повинні задовольнятися обмеженням радянської потужності та впливу.
Переважали прибічники стримування, однак це навряд чи допомогло вирішити питання, позаяк проходили напружені дебати як щодо того, де його застосовувати (В’єтнам, Центральна Америка та Близький Схід відразу спадають на думку), так і відносно того, як його здійснювати, тобто правильне співвідношення військової сили, секретних операцій, дипломатії та контролю озброєнь, а також економічних санкцій і допомоги.
Сьогодні, за рівно 20 років після падіння Берлінської стіни, ми підійшли до третьої стадії — обговоренню того, чому, коли і як закінчилася холодна війна.
Деякі погляди спрямовані на те, що холодна війна була виграна внаслідок десятиріч безперервного тиску США та Заходу на Радянський Союз і його союзників. Цей тиск у різні часи виражався у ядерних програмах США, Великої Британії та Франції; готовності НАТО протистояти розгортанню як звичайних, так і тактичних ядерних озброєнь Варшавського договору; рішенні захищати Південну Корею від агресії Північної Кореї; озброєнні моджахедів у Афганістані, щоб завдати втрат окупаційним радянським військам; а також у рішенні створити дорогу протиракетну систему, направлену як на те, аби звести нанівець основні військові інвестиції Радянського Союзу, так і на те, аби збанкрутити його уряд.
Друга школа думок, доволі відмінна, менше підкреслює те, що зробив Захід і більше уваги приділяє тому, чим був Радянський Союз. У цій інтерпретації холодна війна не стільки була виграна США й Заходом і програна Радянським Союзом, скільки це стало неминучим результатом радянської економічної слабкості та політичного занепаду.
Ще один погляд підкреслює, що готовність Заходу зв’язати Радянський Союз, а також йому протистояти, зіграла головну роль у тому, як закінчилася ця історія. Ослаблення напруженості сприяло тому, що протистояння не переросло у конфлікт, а також показало радянському світу західні ідеї свободи й капіталізму, їхні переваги. Радянський Союз та інші перенасичені правлячими верхівками режими все більше поступалися в цій боротьбі ідей і, в результаті, втратили підтримку своїх власних громадян.
Кожний із цих чинників зіграв свою роль. Готовність Заходу заперечувати успіх Радянського Союзу була необхідним компонентом стратегії. Проте лише цього було замало; холодна війна могла б стати гарячою, якби стратегія Заходу полягала тільки у військовому змаганні й конфронтації. Було важливо стримати змагання, щоб тиск у бік змін зміг вирости всередині радянського блоку. Також було важливо показати суспільствам під радянським контролем їхні недоліки й переваги ідей, що прийшли ззовні.
Все з перерахованого вище стосується сьогоднішніх проблем. Більше немає глобальної загрози масштабу колишнього Радянського Союзу, однак є небезпечні проблеми, що походять від таких країн, як Іран і Північна Корея. Необхідна політика з боку глобальної спільноти, яка поєднуватиме військову потужність із готовністю провести переговори та взаємодіяти, політика колективної сили й колективної гнучкості.
Зараз важливо пам’ятати про те, що стримування, домінуюча доктрина епохи холодної війни, була спрямована на відтиснення радянської та комуністичної експансії, а не лише на обмеження впливу радянської влади, а також на те, щоб розладнати її систему, створити контекст, у якому невід’ємні недоліки комунізму й авторитарної влади вийшли б на передній план. Михайло Горбачов міг діяти лише так, як він це зробив у розпал кризи довіри.
Сьогодні світ має створити схожі кризи довіри в думках правлячих кіл Ірану та Північної Кореї. Мета повинна полягати в тому, щоб обмежити те, що вони можуть зробити в короткостроковій перспективі; примусити їх змінити свою політику в середньостроковій перспективі; й запустити в дію сили, які приведуть до влади принципово інші уряди й суспільства у довготривалій перспективі. Подібний підхід допоміг світу під час холодної війни; він може зробити те саме і зараз.
