Молдавський політичний експеримент стартував влітку минулого року, коли республіка змінила форму правління й стала парламентською. Функції президента країни було згідно з затвердженими парламентом змінами до конституції зведено до мінімуму, причому обирати президента віднині повинен парламент. Наприкінці минулого року Молдова вже пережила трагікомедію з кількома раундами президентських виборів, коли до обрання нового президента часом не вистачало одного-двох голосів.
Президент (вже колишній) Петру Лучинськи призначив дострокові парламентські вибори. І тут сталася друга фаза молдавського експерименту — перемога компартії була просто вражаючою. При тому, що вони, власне, нічого нового не обіцяли. Просто всі інші політичні сили виявилися повністю дискредитованими.
Президент Лучинськи спокійно пережив перемогу комуністів, заявивши, що, принаймні, тепер у Молдові буде більшість, яка зможе нести політичну відповідальність.
Воронін, ставши президентом, просто подякував за своє обрання. Очевидно, до програмного виступу комуністи ще не готові. Крім того, ще потрібно визначитися з прем’єр- міністром та складом уряду. З попередніх заяв Вороніна випливало, що уряд зовсім не обов’язково буде комуністичним. Одним з найбільш вірогідних кандидатів на пост голови уряду зараз у Кишиневі вважається нинішній міністр закордонних справ Ніколає Черномаз.
Перші публічні заяви Вороніна після перемоги комуністів свідчили про те, що чіткої програми дій у ПКМ немає. Але немає й бажання відразу все ламати. Навпаки, Воронін запевняв, що різких змін не станеться, що основні пріоритети залишаться на місці. Разом із цим він наголошував на тому, що комуністи боротимуться з «бандитською приватизацією» і виступають за передачу підприємств у власність колективів. Всі важливі рішення віднині в Молдові приймаються навіть не парламентом, а пленумом компартії.
Напередодні парламентських виборів одним з гасел компартії було приєднання до російсько-білоруського союзу, що відразу ж викликало жваву підтримку КПРФ. Утім, пізніше Воронін став говорити, що спочатку в усіх зацікавлених країнах потрібно провести відповідні референдуми на тему — а чи хочуть вони, щоб Молдова до них приєдналася. І взагалі, з перших заяв лідера молдавських комуністів недвозначно випливало, що передвиборна риторика і реалії не завжди співпадають, принаймні, повністю. Хоча багато хто припускає, що, наприклад, питання підвищення статусу російської мови буде вирішене новим керівництвом позитивно. У тому ж, що відбудуться значні просування у розв’язанні придністровської проблеми — багато сумнівів. Російська преса взагалі припускає, що віднині Москва відмовиться від підтримки Тирасполя на користь більш приязних стосунків із Кишиневом.
Успіхи молдовських комуністів надихнули їхніх українських однопартійців — зокрема, один з ідеологів українських комуністів Георгій Крючков в інтерв’ю «Дню» говорив про сподівання, що «в них» (у Молдові) все вийде.
З іншого боку, повний перехід влади до комуністів цілком може, як би це не було парадоксально, означати початок кінця комуністичної ідеї на пострадянських просторах — в разі, якщо жодних змін на краще нове молдавське керівництво не досягне. Повторення «болгарського варіанту», можливо й не буде — молдавани завжди були відносно мирними. Але стан економіки країни, відсутність нестандартних ідей і здатності до консолідації суспільства (включно з придністровським) пояснюють скепсис численних спостерігачів стосовно молдавського комуністичного дива та перспектив комуністичної ідеї взагалі. Тим більше — у монопольному вигляді.
Уроки — очевидно, не в тому, що молдавани проголосували за комуністів. Швидше — в тому, що хтось же створив відповідні умови.
