11 серпня 1919 року набрала чинності Конституція Німеччини, прийнята в місті Веймар, народилася Веймарська республіка.
24 серпня 1991 року — день народження нової держави — України.
Серпень 1919 і серпень 1991... За всієї несхожості історичних, політичних, соціокультурних умов виникнення та існування цих двох держав, вражає безліч збігів у житті далекої від нас Веймарської республіки та сучасної України.
Веймарська республіка проіснувала менше ніж 14 років. 1933 року її було знищено силами націоналістичного тоталітаризму. Багато в чому це сталося внаслідок того, що населення Німеччини насторожено й вороже ставилося до республіки та її інститутів. А прихильники республіки не доклали практично ніяких зусиль, щоби новий режим здавався німцям привабливим. Вийшло так, що кайзерівська імперія, яка здавалася міцною й вічною, раптом упала — і старі порядки пішли в небуття. Усі ці потрясіння відбувалися на фоні найважчих економічних труднощів, вину за які німці покладали на парламентський багатопартійний устрій, передусім на демократів. Так, як нашим співгромадянам, які згадують про «старі добрі радянські часи», німцям здавалося, що при кайзерові «всього було вдосталь», і, головне, був порядок. Знайомі слова, чи не правда?
Найголовніше те, що в державі, в якій відсутня розвинена демократична традиція (а Веймарська республіка та Україна належать до таких), політична стабільність і хоча б стерпне ставлення до демократії залежать передусім від рівня добробуту громадян. Ігноруючи цю закономірність, українське керівництво фактично всіма силами наближає кінець демократичних порядків, які ледь-ледь зміцнюються. Дослідник історії Веймарської республіки Ірина Млєчина вірно зазначає, що досвід Веймара однозначно показує — головною небезпекою для демократії є не стільки сама розруха, скільки форми політичного та психологічного реагування на неї. Дійсно, англійцям або американцям у часи найважчої кризи 1929— 33 рр. не спадало на думку звинувачувати у всіх труднощах демократичні порядки й визнавати їх абсолютно неефективним. А німці відкинули «чужорідну демократичну систему» і самі привели до влади націонал-соціалістів на чолі з Гітлером.
Формула «У всіх бідах винна демократія — геть демократів» уже одного разу забезпечила прихід до влади силам націоналістичного тоталітаризму. Останні парламентські вибори переконали, що вона добре працює і в українських умовах. І, видно, вибори-98 виявилися тільки початком «антидемократичного хрестового походу».
Демократія мала бути сильною. Передусім для того, щоби захистити себе, на ділі забезпечити права і свободи, які вона гарантує. Якщо демократія слабка, її змітають як непотрібну бутафорію авторитарні або тоталітарні режими (до речі, нерідко демократичні інститути, що використовуються для приходу до влади). Веймарська демократія була слабкою; нерішучість, слабовілля, невміння та небажання захистити себе — ось що зрештою згубило її. «Усе, що робилося у Веймарській республіці, робилося занадто пізно, занадто повільно, занадто половинчасто», — писав найбільший німецький публіцист того часу К. фон Оссецький. Підкреслю — йдеться саме про захист власне основ демократичного режиму, а не про захист привілеїв правлячого олігархічного прошарку.
Слабка Веймарська демократія повинна була впасти. Чи зможе вистояти й захистити себе наша демократія? Найближче майбутнє покаже. А в тому, що захищатися необхідно — сумнівів немає. Одним із показників натиску, що посилюється на демократію, є зростання расистських і антисемітських настроїв в українському суспільстві. Взагалі, антисемітизм у суспільстві, за словами польського філософа-соціолога Лєшека Колосковського, — це постійний резервуар реакції, накопичувач соціального динаміту, який у відповідний момент може бути доведено до вибуху. Міф про «єврейську змову» сьогодні так само живучий і так само небезпечний, як і в часи зародження і розквіту націонал-соціалізму в Німеччині.
Реакційні сили (як колись праві у Веймарській республіці) демонструють динамічність, цілеспрямованість, згуртованість, уміння впливати на буденну свідомість. Цей процес відбувається на фоні явної політичної неспроможності українського уряду, його нездатності ефективно контролювати ситуацію в країні, запропонувати населенню привабливі лозунги та дійові заходи із виходу з кризи. Націоналістичні, антиліберальні та антисемітські лозунги діють на об'єднану свідомість набагато сильніше, аніж традиційні заклики до порядку, розуму й терпіння. А, як показує історія і, зокрема, досвід Веймарської республіки, посилення расистської пропаганди сприяє повороту від демократії, яка ледве народжується, до авторитаризму чи тоталітаризму.
Таким чином, поволі, за явного потурання влади та її нездатності (небажання) покласти край посиленню реакційних сил, у надрах українського суспільства визріває сила, яка може рано чи пізно знищити демократію. Демократи могли б протистояти націонал-фашистським угрупованням, коли б знайшли в собі сили об'єднатися і виступити єдиним фронтом. І, очевидно, існує якась містична закономірність, що навіть перед обличчям смертельної небезпеки демократи на це не здатні. Виходить, що ми, як і веймарські німці, самі собі готуємо шлях до диктатури. Якщо тенденція збережеться, то її встановлення — лише питання часу.
Доля Веймарської республіки трагічна. І, як це не сумно, настання гітлерівського кошмару було цілком передбачуваним, адже «свобода, якщо її розглядати в політичному аспекті, передусім поняття етичного, внутрішньополітичного порядку. Народ, який внутрішньо скований і не відповідає за себе, не заслуговує на зовнішню свободу». Ці слова належать Томасу Манну, який жив у епоху Веймарської республіки і мав можливість спостерігати взаємозв'язок внутрішньої і зовнішньої несвободи. Про кого вони сказані — про веймарських німців чи... Чи про нас, які не усвідомили ту прописну істину, що свободу треба здобувати в запеклій боротьбі, що треба постійно затверджувати її, і всередині себе, і зовні. І треба вміти боротися за неї та захищати її. Німці дуже пізно зрозуміли це. За своє пізнє прозріння вони заплатили величезну ціну. Чи засвоїмо ми цей урок, урок німецької?
