Судячи з результатів виборчої кампанії в США (зміна балансу сил у стані консерваторів), останніх заяв ключових політичних фігур та кадрових кроків переобраної влади, можна прогнозувати часткове зменшення ролі державних органів як самостійних творців зовнішньої політики та концентрацію функцій вироблення зовнішньої політики в напівформальних структурах, наближених до Джорджа Буша, в яких сильні позиції неоконсерваторів. Також у цілому не зазнають змін основні зовнішньополітичні напрямки американської правлячої команди.
Кроки, здійснені Дж. Бушем відразу ж після переобрання, з одного боку, свідчать про намір зберегти й за можливості посилити фокус американської зовнішньої політики на тому ж колі пріоритетів, що й у попередні роки. Це демократична трансформація «Великого Близького Сходу», розширення впливу в нафтових регіонах, боротьба з терористичними мережами, протидія розповсюдженню зброї масового знищення, сприяння в урегулюванні близькосхідного конфлікту, перегляд концепції базування військових сил за кордоном, вибудовування стабільних відносин з геополітичними конкурентами. Водночас на реалізації зовнішньої політики США впродовж 2005 року і, можливо, цілої другої каденції Дж.Буша, гостро позначатиметься розрив між задекларованими та прихованими намірами й можливостями їхнього здійснення.
Політика, яку США змушені проводити в Іраку, призвела до суттєвого обмеження їхніх військових, фінансових, дипломатичних та інших ресурсів. Оскільки відносини США iз ЄС є ключем до подолання цієї ресурсної обмеженості, слід очікувати, що одним із центральних завдань США в 2005 році стане залагодження відносин із європейськими союзниками та ЄС у цілому. Від успішної реалізації цього завдання залежить спроможність США переломити на свою користь розвиток ситуації в Іраку та на Близькому Сході. Проблема залагодження відносин iз Європою тісно переплітатиметься з проблемою відновлення довіри та авторитету в світовому масштабі.
Ще до подій в Україні аналітики прогнозували подібне зближення США з ЄС. Помаранчева революція в Україні тільки посилила ці прогнози, значно поліпшивши клімат в американсько-європейських вiдносинах. Варто відзначити, що помаранчева революція збіглася з періодом між обранням та інавгурацією президента США, який традиційно є часом коригування американського зовнішньополітичного курсу.
Особливо гострою й важко передбачуваною видається можлива політика США щодо Ірану. З одного боку, США не можуть допустити наявності в Ірану ядерної зброї. З iншого боку, ЄС і навіть окремі найближчі союзники США різко критикують можливе силове вирішення проблеми довкола іранської ядерної програми. Хоча, швидше за все, елементи військового тиску на Іран відіграють лише певну роль у дипломатичних торгах, не можна виключати односторонніх силових дій США обмеженого характеру проти цієї держави з метою недопущення розповсюдження в цьому регіоні ядерної зброї.
Стратегія США щодо Іраку та Афганістану, очевидно, не зазнає суттєвих змін і полягатиме в утвердженні та поступовому зміцненні легітимних урядів цих країн. Причому, за оцінками експертів, рівень чисельності американських військ в Іраку залишатиметься приблизно на нинішній позначці ще як мінімум два роки.
Політика США щодо Росії навряд чи зазнає суттєвих коректив. Слід відзначити, що заклики до жорсткості політики щодо Росії виходять з кіл (ліберальні ЗМІ, фінансові кола), відсторонених нині від важелів державної влади, хоча й наділених іншими сильними важелями. Схоже, що кола, близькі до президента США, ще не втратили надії на те, що Росія розширить доступ американських компаній до своїх родовищ енергоносіїв, здійснить необхідний тиск на Іран та Північну Корею з метою обмеження можливостей цих країн реалізувати ядерні програми. Проте збережеться і, можливо, посилиться рівень конкуренції між США та Росією на Кавказі і в Центральній Азії, що пов’язано із суперництвом за видобуток та транспортування енергоносіїв.
У найближчому майбутньому головними індикаторами можливих коректив у американській зовнішній політиці стануть сигнали, що надійдуть внаслідок зустрічей президента США у лютому з лідерами європейських країн та Росії, а також кроки щодо завершення формування зовнішньополітичної команди в структурах американської влади.
