Президентська передвиборна кампанія в Білорусі набирає обертів. Нещодавно офіційні посвідчення кандидатів у президенти Білорусі від Центрвиборчкому отримали чотири претенденти — Сергій Гайдукевич, Олександр Козулін, Олександр Мілінкевич і вже двічі президент Олександр Лукашенко. Почався агітаційний період, коли всі кандидати нарешті отримають можливість через центральні ЗМІ звернутися до виборців і оприлюднити свої програми. Чи будуть ці можливості рівними? Попередні виборчі кампанії свідчать, що чинний президент усе одно матиме «рівніші» можливості. Олександр Лукашенко каже, що впевнено почувається в своєму кріслі. Опозиція на чолі з О. Мілінкевичем наполягає на тому, що це крісло давно прогнило й потребує капітального ремонту, який вона здатна якісно виконати. Часу переконати в цьому виборців у них залишилося небагато — менше місяця. Нагадаємо, вибори призначені на 19 березня. Про нинішню ситуацію в Білорусі, а також про можливі сценарії розвитку подій «День» попросив розповісти білоруського журналіста, який співпрацює з незалежними виданнями в країні, Володимира ГЛОДА.
— Які настрої панують у білоруському суспільстві напередодні президентських виборів?
— Директор соціології Національної академії наук нещодавно заявив, що ніби згідно з соціологічними опитуваннями, в яких брало участь дев’ять тисяч осіб, не менше 70% готові проголосувати за Олександра Лукашенка. За його словами, в Білорусі ніколи не робили опитування такої великої аудиторії. Коли я прочитав цю інформацію, то пригадав, що в 1994 році точно така ж інформація прийшла до нас від попереднього директора Iнституту соціології й філософії (він тоді так називався), який також запевняв, що не менше 75% громадян Білорусі готові проголосувати за В’ячеслава Кебича, тогочасного прем’єра. Закінчилося це все тим, що Кебич із тріском програв, а президентом став Лукашенко. Тому цифри 75—76% підтримки Лукашенка, на мій погляд, досить суперечливi. Певний відсоток у нього звичайно є. Принаймні в п’ятницю один із чотирьох зареєстрованих кандидатів у президенти Олександр Козулін сказав, що за тими соціологічними даними, які він має у своєму розпорядженні, підтримка Лукашенка не перевищує 10%. Тобто найрізноманітніші відомості. На мій погляд, якби рейтинг Олександра Лукашенка дійсно сягав 76%, то не треба було б проводити таку виборчу кампанію, як це робить влада. Почнемо з виборчих комісій. На 70 тисяч осіб насилу знаходиш десяток зареєстрованих від демократичних партій. Це викликає сумніви. Якщо все так добре й чудово, то нехай би у виборчі комісії входили люди різних поглядів і політичних напрямків. Чомусь вибір зроблено тільки на користь влади і тих громадських організацій, які цю владу підтримують. По-друге, неодноразово зверталися в Центрвиборчком зробити прозорі урни для голосування. Центрвиборчком категорично відмовляється, посилаючись на те, що для цього потрібні кошти. Коли один із кандидатів у президенти запропонував знайти гроші, Центрвиборчком послався на те, що залучати для цього гроші не з бюджету не дозволяє закон. Прозорі урни робити не хочуть, включати в комісії демократично налаштованих людей не хочуть. Кандидатів у президенти до державних засобів масової інформації практично не допускають, окрім тих виступів, які обумовлені чинним законодавством — раз на телебаченні, раз на радіо. Усі ставлять запитання так: якщо опозиція має не більше 4—5% підтримки, а Лукашенко має 76%, здавалося б, проводьте найпрозоріші, найширші вибори. Запрошуйте, нехай увесь світ дивиться й покажіть цю підтримку. Але, напевно її немає, якщо влада йде за сценарієм, коли все під її контролем, усе закрите для громадськості. За особистими спостереженнями важко говорити про настрій громадян. У нас на офіційному телебаченні (неофіційного немає) будь-яка програма новин останні кілька місяців побудована за одним принципом — є останній острівець прекрасного життя в світі — це Білорусь. Усе інше за межами Білорусі або погано, або дуже погано. Останнім часом стали дуже поганими Польща, Литва, Україна. Під час двогодинного інтерв’ю білоруським каналам Лукашенко говорив, мовляв, уявіть, оберуть іншого президента, як в Україні, так його ж через рік люди винесуть. Постійно кажуть, що Білорусь — острівець благополуччя та стабільності. Природно, коли про це говорять день у день, то багато хто починає вірити. А щодо стабільності, то один наш журналіст навмисне висловився так — «білоруські олімпійці в Турині виступають стабільно». Жодній медалі, але є стабільність.
— Лукашенко на підтвердження своєї «незамінності» наводить високий рейтинг популярності в суспільстві. Так було, наприклад, за його балотування на другий президентський термін. Багато хто пояснює це відсутністю свободи слова. У чому можуть бути інші причини високого рейтингу Лукашенка?
— Причини різні. Серед пенсіонерів дуже добре використовується ресурс ностальгії за Радянським Союзом. Наші пенсіонери кажуть так: у нас пенсія менша, ніж у Росії, але ми її отримуємо стабільно. Якась стабільність зовні дійсно існує. Є зовнішній порядок — Мінськ «вилизаний», є безліч спецслужб. Тому можна, дійсно, й увечері, й вночі Мінськом пройтися спокійно, а не так, як у деяких інших містах. Плюс люди отримують певну зарплату. У нас робиться акцент влади й у промисловому, і в аграрному комплексі, тобто на особливо великі підприємства та господарства. Там люди дійсно заробляють і досить непогано. Усе це робиться за рахунок збиткової частини підприємств, яких близько 50%. Влада розуміє, що якщо якийсь заводик на 200—300 осіб не працює, це не біда. Усі гроші вкладаються переважно в так звані маяки — індустріальні гіганти.
— Чи може що-небудь похитнути владу Лукашенка?
— Кандидати від демократичних сил Мілінкевич і Козулін роблять ставку на просвіту. Вони намагаються розвіяти міфи, створені про Білорусь, і розказати про реальну ситуацію. З цією метою здійснюються поїздки до Росії. Дуже важливий російський фактор. Багато людей орієнтується на Москву. Найголовніше завдання для демократичних кандидатів у президенти полягає в тому, щоб розвіяти знаменитий міф Лукашенка, який свої відносини з Путіним будує на одній відомій формулі: «Якщо я піду, то будь-яка людина, яка прийде замість мене, відразу поверне від Росії на Захід». Тому зараз і Мілінкевич, і Козулін намагаються зустрічатися з російськими політиками на максимально можливому високому рівні, щоб розвіяти міф, що Білорусь у разі зміни влади стане ворогом Росії. Навпаки, Білорусь розташована в центрі Європи і хотіла б товаришувати як із Заходом, так і зi Сходом, і мати нормальні, передусім економічні, стійкі відносини як із Берліном, Варшавою, Прагою, так і з Москвою. Природно, з нашими найближчими сусідами — Україною, Латвією, Литвою та Польщею. Ми маємо кордон із п’ятьма країнами.
— Чи уявляєте ви Білорусь без Лукашенка? Якою вона тоді буде? Чи знайдеться достатньо професіоналів, здатних працювати в нових умовах у командах тих, хто би його замінив?
— Уявити Білорусь без Лукашенка дуже важко, оскільки він уже 12 років на чолі держави. За Конституцією 1994 року президент мав право на два терміни по п’ять років. Коли в 1996 році внесли зміни до Конституції на референдумі, він розпочав відлік свого правління не з 1994-го, а з 1996 року. Ось чому 12 років, а не 10. Якщо він очолюватиме країну ще п’ять, то, крім слова «катастрофа», важко буде щось сказати. З мого погляду, резерв радянської командної системи, резерв наказу, погрози, який був у Лукашенка, себе вичерпав. Треба переводити країну на сучасні методи та форми правління. Усім відома фраза Лукашенка: «Я свою країну за цивілізованим світом не поведу». Ми маємо зараз п’ять сусідніх країн — Польща, Литва, Латвія, які живуть за принципами демократії і входять у ЄС. Є Україна, в якій відбуваються великі зміни. Є Росія, в якій сяк-так, але щось змінюється, і лише ми в цьому оточенні будемо застигати. Так неможливо, й колись це все «вибухне». Напевно, буде якийсь перехідний період, коли прийде нова влада, яка буде намагатися щось робити. Найголовніше залежатиме від того, чи прийдуть до влади професіонали. Поки ті досягнення, які має Білорусь, усе ж є в певних місцях і галузях. Вони базуються передусім на дивній працьовитості білоруського народу, його невибагливостi й тих технологіях, які вважалися найсучаснішими в нашому регіоні за часи Радянського Союзу. Але цьому приходить кінець. Тому зараз потрібна не та влада — влада крику, наказу, погрози, а влада прагматична й добре підготовлена, високо освічена. Такі люди є. Й у нинішньої влади є багато гідних, високо професійних людей, які за нинішніх умов не можуть розкрити свого потенціалу. У разі зміни глави держави значна частина людей, яка зараз управляє на рівні начальників управлінь міністерств, главків, зможе знайти собі цілком гідне місце на більш високих посадах і просувати країну саме в тому напрямі, який ми визначаємо, як цивілізований.
