На світанку ХХI століття Організація Об’єднаних Націй стала як ніколи важливою в житті ще більшої кількості людей. Нашою роботою з економічному розвитку, збереження світу, охорони навколишнього середовища та охорони здоров’я, ми допомагаємо країнам і співтовариствам будувати краще, більш вільне і процвітаюче майбутнє. Над усе ми підпорядковані ідеї того, що права будь-якої людини — незалежно від її статі, етнічного походження або раси — не повинні ігноруватися або порушуватися.
Ця ідея міститься в Хартії Об’єднаних Націй і в Загальній Декларації прав людини. Вона — джерело найбільшого натхнення і поштовх до наших найбільших діянь. Сьогодні, більше ніж будь-коли, ми усвідомлюємо, що без поваги прав індивідууму жодна держава, жодне співтовариство або суспільство не може бути дійсно вільним. Індивідуум завжди знаходився в центрі нашої уваги, чи проявляється це в подальшому економічному розвитку, в підкресленні важливості превентивних дій або в інтервенціях — навіть за межі державних кордонів, — спрямованих на те, щоб зупинити масові й систематичні порушення прав людини. Пропаганда і захист прав людини знаходиться в самому центрі будь-якого аспекту нашої роботи і кожної статті Хартії ООН. Над усе я вірю в те, що права людини становлять центральну частину нашого священного обов’язку перед народами Об’єднаних Націй. Коли мирних громадян атакують і вирізають через їх національність, як в Косово, світ чекає, що ООН заступиться за них і скаже своє слово. Коли на чоловіків, жінок і дітей нападають і відрубують кінцівки, як в Сьєрра-Леоне, світ знову повертає погляд до Організації Об’єднаних Націй. Коли жінкам і дівчинкам відмовляють в рівноправності, як в Афганістані, світ чекає, що ООН висловить свою точку зору. Мабуть, жоден аспект нашої роботи не відповідає чеканням народів планети більше, ніж боротьба за права людини, і вона виключно важлива для тих, хто найбільш має в ній потребу — пригноблених, катованих, позбавлених голосу, жертв «етнічних чисток» і несправедливості. Якщо перед такими зловживаннями ми не піднесемо свій голос і не висловимося однозначно, якщо ми не будемо діяти на захист прав людини та відстоювати їх загальну універсальність, то як ми зможемо відповісти перед світовою спільнотою? Бо в світі, в якому глобалізація обмежила здатність держав керувати своєю економікою, регулювати свою фінансову політику, і захищатися від шкоди навколишньому середовищу та міграції людей, останнім правом, що залишається у держави, не може і не повинно бути право тримати в рабстві, піддавати гонінню або катувати своїх власних громадян.
Досягнення ООН в галузі прав людини за останні 50 років сягають корінням в загальне визнання прав, перерахованих в Загальній Декларації, і в зростаючій огиді до практики, яка не може бути виправдана в жодній культурі та за будь-яких обставин. Проте, я вважаю, що по відношенню до ООН недостатньо просто знати, проти чого ми виступаємо. Світ не менше потребує розуміння того, за що ми боремося. В еру прав людини ООН повинна мати сміливість визнати, що поруч із спільними цілями існують й спільні вороги.
Ми не повинні залишити жодних сумнівів в тому, що масові вбивці, особи, які проводять «етнічні чистки», винні в масовому і шокуючому порушенні прав людини не залишаться безкарними. ООН ніколи не стане їхнім притулком, а її Хартія ніколи не стане джерелом підтримки або виправдання. Можливо, найбільш складне завдання полягає в боротьбі з найбiльш волаючими порушеннями в сфері прав людини — масовими порушеннями, які часто включають в себе страти без суду, широкомасштабні насильницькі переміщення, різанину і систематичні напади на мирних громадян. Серед всіх видів масових порушень, геноцид не має паралелей в людській історії. Трагізм ери прав людини, в яку ці права отримали, мабуть, більше людей, ніж будь-коли в історії, полягає в тому, що вона постійно захмарюється поголовним насильством та організованими масовими вбивствами. В Камбоджі у 70-х роках понад два мільйони людей було вбито режимом Пол Пота. А в 90-х роках, від Боснії до Руанди, тисячі і тисячі людей були піддані різанині через приналежність до «неправильної» національності. Кожного разу світ говорить «Ніколи більше». Проте це відбувається знову. Хибна і систематична кампанія «етнічних чисток», що проводиться сербською владою в Косово, як виявилося, мала на меті одне: вигнати або вбити якомога більше етнічних албанців в Косово; таким чином, людям відмовлялося в основоположних правах на життя, свободу і безпеку. Результатом стала гуманітарна катастрофа у всьому регіоні. Ми всі глибоко жалкуємо, що міжнародне співтовариство, незважаючи на місяці дипломатичних зусиль, не спромоглося запобігти цій катастрофі. Що дає мені надію — і повинно зупинити в майбутньому будь-яких «борців за етнічну чистоту» і всіляких архітекторів масових вбивств, які мають підтримку держави — то це усвідомлення масами грубого порушення закону (що в підсумку призведе до повернення албанського населення до Косово). Повільно, але я вважаю, надійно, складається міжнародна норма, спрямована проти жорстоких репресій меншин, яка повинна запанувати над міркуваннями державного суверенітету. Це — принцип, що захищає меншини (і більшість) від масового насильства. Тому, дозвольте мені висловитися абсолютно чітко: якщо навіть до нашої організації входять країни-члени ООН, то права й ідеали, заради захисту яких існує ООН, належать людям. Жоден уряд не має права сховатися за національним суверенітетом для того, щоб порушувати права людини або основоположні свободи своїх громадян. Чи належить людина до меншості чи до більшості, її людські права та основоположні свободи недоторканні.
