Жоден із розумних правителів не вбиває своїх підданих, як і хороший пастух, який ніколи не знущається над вівцями.
Список убитих російських правозахисників зростає із загрозливою швидкістю. У Назранському районі Інгушетії 15 липня було знайдено тіло співробітниці правозахисного центру «Меморіал» Наталі Естемірової. На вулиці Наталю наздогнав автомобіль ВАЗ-2107 білого кольору, з якого вискочило кілька чоловіків. Газета «Комерсант» повідомляє, що вони схопили правозахисницю, і силоміць заштовхали її до салону, Естемірова встигла крикнути, що її викрадають. Усі дороги з Чечні до Інгушетії контролюються з обох сторін місцевими правоохоронцями та підрозділами ФСБ. Проте вбивці легко подолали ці перепони. Факт, що змушує замислитись.
Наталя Естемірова розслідувала надто небезпечні справи. У доповіді правозахисної організації Human Rights Watch про права людини в Росії був великий розділ про Чечню, складений на основі матеріалів Наталії Естемірової. У ньому говорилося про викрадення людей і позасудові страти, що здійснюються в Чечні як федеральними, так і місцевими силовиками. До речі, російський МЗС назвав доповідь Human Rights Watch «тенденційною», і вважає, що в ній «згущені фарби».
Уповноважений із прав людини в Чечні Нурді Нухажієв порівняв вбивство Наталі Естемірової зі вбивствами адвоката Станіслава Маркелова та журналістки Ганни Політковської, яка не раз використала у своїх публікаціях матеріали Естемірової. На думку Нурді Нухажієва, за всіма цими вбивствами могли стояти люди, які здійснювали військові злочини в Чечні, а правозахисники постраждали за те, що намагалися їх викрити. Він згадав про справу колишнього полковника Юрія Буданова, у викритті якого активно брали участь усі троє загиблих правозахисників.
Роботу Естемірової цінували по всьому світі. 2005 року вона була удостоєна медалі одного з фундаторів Євросоюзу Робера Шумана. Також вона була нагороджена першою щорічною премією імені Ганни Політковської та так званою альтернативною Нобелівською премією світу «Право на існування». Право на існування якраз і відібрали.
Вбивство Наталі Естемірової виявилося настільки гучним, що реакції президента Дмитра Медведєва довго чекати не довелося. «На жаль, очевидно, що це умисне вбивство може бути пов’язане з правозахисною діяльністю Наталі Естемірової», — заявив президент Медведєв, зажадавши, щоб голова Слідчого комітету при прокуратурі Росії (СКП) Олександр Бастрикін направив на розслідування злочину кращих фахівців. У такій вказівці особливої необхідності не було, оскільки після замаху на президента Інгушетії Юнус-Бека Євкурова співробітники центрального апарату СКП працюють у Чечні й Інгушетії фактично на постійній основі. Ось тільки наразі особливих результатів їхньої роботи немає.
Відразу після вбивства Естемірової й обуреного коментарю Дмитра Медведєва, президент Чечні Рамзан Кадиров відреагував у тому ж дусі. «Я з усією відповідальністю заявляю, що особисто контролюватиму розслідування злочину». Пошуком відповідальних за вбивство займатимуться не лише офіційні органи. «Як і передбачено віковими традиціями та менталітетом чеченського народу, злочинців шукатимуть й іншими, народними методами, які іноді виявляються дуже результативними». Але як виявилося, це була димова завіса. Вже на початку серпня в інтерв’ю радіостанції «Свобода», чеченський президент сказав про Наталію Естемірову, що «в неї честі, гідності, совісті не було ніколи...». Змінити свою думку Кадирова безсумнівно змусив той факт, що голова «Меморіалу» Олег Орлов заявив про причетність до вбивства чеченського президента. Тепер у суді Кадиров збирається відстоювати свої честь і гідність, оцінивши їх у 10 млн. рублів.
І місяця не минуло, як у Чечні сталося нове гучне вбивство співробітників неурядової організації «Врятуємо покоління», подружжя Зареми Садулаєвої й Аліка (його називали Умаром) Джабраїлова. Їхні тіла зі слідами численних вогнепальних поранень були виявлені у селищі Чорноріччя у Грозному. Правозахисники займалися благодійними проектами, пов’язаними з проблемою фізичної та соціальної реабілітації постраждалих від мін дітей і підлітків. Джабраїлов раніше воював на стороні Масхадова. Відбувши ув’язнення, повернувся додому півроку назад.
Садулаєву та Джабраїлова відвезли п’ятеро озброєних людей, троє з яких були одягнуті в камуфляжний одяг, двоє — у цивільний. Під’їхавши до офісу «Врятуємо покоління» на двох легкових автомобілях, вони заявили, що представляють певні силові структури. Після чого, розмовляючи між собою чеченською, посадили Садулаєву та Джабраїлова до автівки й поїхали. Родичі вбитих відразу після їхнього викрадення повідомили, що вони перебувають у одному з відділень міліції Грозного. Природно, що міліціонери цю інформацію спростовують. Знайома Садулаєвої, що попросила не називати свого імені, повідомила інтернет-виданню «Кавказский узел», що «перед тим, як убити, Зарему Садулаєву по-звірячому били, а може, навіть, і піддавали тортурам. І це незважаючи на те, що вона була вагітна. У неї були зламані зап’ясток руки й ключиця, а по всьому тілу були величезні синяки. Схоже, її били ногами...».
Визначити конкретно, хто винен у вбивствах правозахисників на Північному Кавказі, не представляється можливим. Це могли бути і бойовики, й федерали, й місцеві правоохоронці, що своїми діями більше схожі на бойовиків. І якщо з першими все більш або менш зрозуміло, то відносно влади є дуже багато запитань. Навіть не до самого Кадирова, який авторитарним правлінням перетворив Чечню на свою феодальну вотчину, і робить там все, що йому заманеться. І індульгенцію на свої протиправні дії він отримав від Центра, від Кремля.
Заступник генерального директора Центра політичних технологій Олексій Макаркін зазначає, що коли до Кадирова пред’являються серйозні претензії з боку Центру, він починає демонструвати особливу старанність. «А коли загинула Наталя Естемірова, я не бачив із боку Центру якогось великого невдоволення, сигналів Кадирову, що підтримка федерального Центру залежить від розкриття цього злочину... Кадиров може говорити, що він про неї думає, не підбираючи слів. Він розуміє, що за це йому нічого не буде... Його доля залежить від російського керівництва, якому потрібно, щоб у республіці не було фундаменталістського підпілля. У цьому значенні загибель офіцерів міліції від рук смертників важливіша, ніж вбивства правозахисників».
У передачі «Особое мнение» на радіостанції «Эхо Москвы» Валерія Новодворська про становище на Північному Кавказі зазначила: «У республіці йде один процес. Процес функціонування ескадронів смерті. У республіці феодалізм. А те, що нещасні правозахисники навіть не займалися політикою, і між іншим, нею не займався Олексій Соколов із Єкатеринбурга, який всього-на-всього протестував проти тортур і биття ув’язненого, і зняв фільм про в’язницю — це ні про що не свідчить.
У Чечні обкатуються всі технології, які потім застосовуються у Росії... А наступна стадія — це розправа з усіма незалежними активістами цивільного суспільства... І саме те, що відбувається нині з Олексієм Соколовим, коли після одного помилкового звинувачення пред’являють інше, не менш помилкове... — це вже переходить брежнєвські розміри суспільного зла. Судили за карною статтею. В’ячеслава Чорновіла судили за однією статтею, і Кирила Подрабінека судили за однією статтею. Але тут уже дві, я гадаю, що й третя, і четверта напоготові».
Убивають на Північному Кавказі не лише правозахисників. У своєму автомобілі знайдений убитим кореспондент республіканської газети «Хакікат» (Істина), що видається у Дагестані аварською мовою, Малік Ахмеділов. Він також випускав газету «Согратль» (відоме селище, звідки були родом багато представників інтелектуальної еліти), займався правозахисною діяльністю, у своїх публікаціях писав про переслідування інакомислячих. Минулого року Дагестан втратив трьох журналістів: Магомедгаджи Абашилова, Ільяса Шурпаєва (його було вбито у Москві) та Тельмана (Абдуллу) Алішаєва. І проблема ця не лише Північного Кавказу. Голова Спілки журналістів Росії Всеволод Богданов зазначає, що «протягом останніх 15 років у країні було вбито 315 журналістів — такі невтішні цифри названі в доповіді «Часткове правосуддя», вбивці та замовники багатьох представників ЗМІ досі не знайдені». Міжнародна правозахисна організація Freedom House у доповіді про свободу слова у світі наголосила, що Росія залишається найбільш небезпечною для журналістів країною. У доповіді вона посідає 174-е місце з 195 країн із свободи слова та незалежності ЗМІ.
Справа не в тім, що російська влада не любить правозахисників і незалежних журналістів. Взаємності від неї ніхто не чекає. Небезпека полягає у тій боротьбі, яку влада веде з цими людьми. І причини такого ставлення не у лихій волі Путіна чи Медведєва, хоч суб’єктивний фактор має певне значення. Їм далеко до президента Франції де Голля, який збирав карикатури на себе в газетах, а потім влаштовував із них експозиції. 1966 року перед його візитом до СРСР така виставка була влаштована у Москві. Вона працювала три дні, й потрапити на неї було практично неможливо. Черга до зали з експозицією була довшою, ніж за найбільшим тогочасним дефіцитним товаром.
Проблема у внутрішньому устрої російської влади, в предметі її гордості, владної вертикалі. Правозахисники та незалежні журналісти в неї не вписуються, більш того, вони сильно заважають її функціонуванню. Основу будь-якої авторитарної системи складають страх, зомбування громадян і таємниця дій влади. І ті, й інші зривають ковдру таємниці, розповідають про свавілля влади, про карний характер її дій, а інформованих людей набагато складніше залякати й обдурити. Запитання, нехай і не вголос, починають ставити, а потім і діяти. А це для влади дуже небезпечно. Привид кольорової революції блукає високими московськими кабінетами. Грузія, Україна, Киргизія, а нині і Молдова. Так і до Червоної площі недалеко.
Є ще одна дуже важлива обставина. Авторитарна влада весь час реалізовує у суспільстві стратегію напруженості. Насамперед із країни робиться осаджена фортеця, оточена ворогами. А всередині — шпигуни, найманці, які за іноземні 30 срібників готові розвалити велику державу. Одного разу у них уже вийшло. Був СРСР, а тепер його немає. Зрозуміло, що така ж доля ворогами зовнішніми та внутрішніми приготована і для держави російської. Недарма тоді ще на посаді президента Володимир Путін говорив про неурядові організації, що «...вони за іноземні гранти готові танцювати польку...». Зрозуміло, в чиїх інтересах.
Страх повинен нагнітатися будь-яким чином, тут усі способи згодяться. Вбивствами незгідних, загостренням відносин із сусідами — далекими та ближніми. Гнівний антиамериканізм вже себе вичерпав, у Грузії московська стратегія на повалення президента Саакашвілі зазнала повною поразки. Опозиція видихалася, і тепер починає співробітничати з ним. Москва його ігнорує, а у Тбілісі це мало кого зачіпає. Терміново було потрібно напружити обстановку. Вибір не дуже великий. У Центральній Азії і так не дуже добре. Ташкент все більше дрейфує на Захід, Туркменія знайшла заміну Газпрому для свого газу в Китаї, Ірані й Європі. Казахстан все більше орієнтується на Китай. Розгойдувати там ситуацію просто неможливо. Із Білорусією затіяли торгові війни, але бацька Лукашенко повернувся до Європи — довелося осадити на повному ходу.
Але на щастя кремлівських тактиків і стратегів, є Україна. Чомусь наші політики вважають, що лист Медведєва Ющенку — це форма втручання в нашу передвиборну кампанію. Певною мірою це так, але лист був задуманий і направлений не лише і не стільки для цього. Час невдалий. Дуже рано. Коли почнеться активна агітація, про лист Медведєва забудуть, і згадуватимуть лише маргінали серед кандидатів. Лист викликаний суто внутрішніми російськими причинами. Володимир Путін у Туреччині, Абхазії, у поїздках країною абсолютно затьмарив президента Медведєва. Довелося нагадати про себе таким чином. Все ж таки зовнішня політика — його прерогатива. Але й це вторинне. Найголовніше — це реанімація образа ворога. Грузія всім набридла, та й маленької звитяжної війни, яку було заплановано, не вийшло. Через причини, що не залежать від Кремля. А вороги потрібні, ось і вирішили вкотре залякати російський народ сусідами, що виношують страшні для існування Росії плани: реконструкції своїх газопроводів без милостивого дозволу Москви, виконання власної конституції щодо іноземних військ на своїй території, і ще багато такого, що не влаштовує московських начальників. Погано живеться російському народу, а чому? Сусіди погані. Хочуть своєю мовою розмовляти, в школах дітей нею навчати замість загальнозрозумілої російської. Хоч її в цих школах також викладають. Все одно гоніння влаштовують. А влада рідна, що стоїть на варті, своїм сусідам, що знахабніли, у яких свої герої в минулому та теперішньому часі, в різкій формі вказує, керуючись інтересами народу. Доводиться терпіти зниження ВВП, підвищення цін, затримки зарплати, звільнення, не до економіки, із сусідами проблеми — доводиться розбиратися.
І в такій важкій обстановці знаходяться люди, що називають себе правозахисниками, які не лише владі не сприяють, а навпаки, всіляко заважають. Розповідають, що з сусідами, навіть якщо вони не у всьому подобаються, слід жити дружно і проблем тоді буде менше, своїх правоохоронців тримати в рамках закону, не наділяти їх владою, щоб убивати мирних жителів країни. А то голова СКП скаржиться, що свідки у справі Садулаєвої та Джабраїлова бояться свідчити. Значить розуміють, що слід веде до силовиків, а з ними, як засвідчили приклади Естемірової та її соратників, краще справи не мати. Влада не лише не захищає своїх громадян, а представляє для них все більшу небезпеку. Бандити — усі: хто в лісах, хто у владі та її органах.
Із правозахисниками та незалежними журналістами російська влада веде війну, а як сказав товариш Сталін, на війні без втрат не обійтися. І кількість убитих кращих синів і дочок Росії тільки зростатиме. Правителі такі. Анархарсіса Скіфського не читали.
