Туркменія, яка раніше входила до складу СРСР, мала сподівання вплинути на хід останнього етапу «Великої гри», але її учасники втрачають інтерес до Туркменії, а запропоновані республікою грандіозні схеми експортування газу заморожуються.
Однак минулого тижня спека була такою немилосердною, а «туркменбаші» (так називають президента країни) виглядав так осяйно, що будь-якому гостеві можна було пробачити відсутність уваги до змін, які відбуваються у цій незвичайній країні.
Одне залишається незмінним: культ особистості «Голови всіх туркменів» Сапармурата Ніязова. Туркменбаші дійсно дивиться на вас звідусіль. Його портрети висять на кожній будівлі. Коли його самого не показують по телебаченню, його профіль вміщують у куточку екрана. Все обертається навколо нього — за винятком позолоченої статуї лідера, розташованої на центральній площі столиці, яка обертається разом із сонцем.
І навіть якщо він не може весь свій час приділяти увагу своєму народові, то секретна поліція принаймні намагається робити це від його імені. З моменту здобуття Туркменією незалежності інтерес до неї з боку іншого світу прикутий до дивного релігійного поклоніння туркменів своєму всемогутньому правителеві і економічного потенціалу країни, яка володіє величезними запасами газу.
Культ особистості процвітає і принаймні стає дедалі химернішим. Певна річ, у Туркменії, як і раніше, є газ, але її статус основного учасника нової «Великої гри» за вплив у Середній Азії тепер постійно знижується, що може спричинити цікаві наслідки для всього регіону.
Туркменія не брала участі у первинній «Великій грі» (йдеться про протиборство між Російською і Британською імперіями за контроль над шляхами до Індії), оскільки там проживали здебільшого кочові племена, і як такої країни не існувало. Однак на цей раз, попри невелику чисельність населення (4,5 млн. чоловік), Туркменія перебувала у вирі подій. Росія, Іран, Туреччина, Захід на чолі із США, Китай і навіть Талібан змагалися один з одним за перемогу у так званій «Великій грі II».
Всі конкуренти шукали шляхів до Туркменбаші. Спочатку він вдавався до так званої «кінської дипломатії», підносячи у подарунок іноземним лідерам племінних туркменських коней, навіть при тому, що більшість із гостей — як, наприклад, Джон Мейджор — не вміли на них їздити. Потім він офіційно проголосив нейтралітет своєї країни і змусив своїх гостей змагатися один з одним, при цьому сам нікому нічого не обіцяв.
В очікуванні інвестиційного буму в околицях Ашгабата з’явилося безліч готелів. Нині більшість із них пустує. До країни приїжджало також багато дипломатів. Кажуть, що офіцер зв’язку американського посольства щодня їздив на роботу на верблюді.
Той факт, що Туркменбаші є главою репресивного режиму, нічого не значив. Лише мрія про те, як туркменський газ піде трубами до Туреччини й країн Південної Азії, мала значення. Це було принадно й обіцяло великі прибутки, і у цьому хотіли брати участь багатонаціональні корпорації.
Принаймні в одному мрії стали реальністю. На одному зі сходових майданчиків міністерства у справах нафти і газу на стіні висить величезна карта, яка відображає розмах туркменських амбіцій. Трубопроводи, якими транспортується туркменський газ, простяглися від Болгарії на Заході до Китаю на Сході. Один із них йде вздовж Каспію до Кавказу і далі до Туреччини. Інші ведуть через охоплений хаосом Афганістан в Індостан.
Єдина проблема полягає в тому, що все це лише мрії. Труби, намальовані блакитним, це старий шлях до Росії з невеликим відгалуженням в Іран — насправді існують. Всі інші труби — червоні — перебувають лише на етапі планування. Нині найпривабливіший проект, який за короткий час може принести прибуток, — проект вартістю 1,4 млрд. фунтів стерлінгів, що передбачає будівництво трубопроводу до Туреччини за сприяння західного консорціуму, — знаходиться на грані зриву.
Існує багато пояснень, чому переговори зайшли в глухий кут: непоступливість і пожадливість Туркменбаші, дворушництво американців і мінлива ситуація в газовій промисловості.
Якби режим Туркменбаші не був таким одіозним, можна було б йому навіть поспівчувати. Кілька років тому, коли у Середній Азії було знайдено природний газ, він дивився на інших звисока. Тепер, з відкриттям великих родовищ в Азербайджані й Ірані, трубопроводи для транспортування туркменського газу на найвигідніші ринки мають пройти територією країн, які самі постачають газ, це погані новини для Ашгабата. Сьогодні йому залишається лише покладатися на Росію, де знаходиться основний газопровід.
Так що Туркменбаші залишився з порожніми руками і швидко скочується вниз у складеному на Заході списку тиранів, з якими слід підтримувати відносини і яких треба улещувати. У ході нещодавньої поїздки регіоном держсекретар США Мадлен Олбрайт провела два дні у сусідньому Узбекистані і тільки сім хвилин пробула у повітряному просторі Туркменії.
Високопоставлені дипломати в Ашгабаті нині визнають, що Захід сприяв посиленню почуття власної значущості, яке вже зростало у Ніязова. Тепер нову політику щодо Туркменії можна охарактеризувати як «невеликі очікування і незначні контакти».
Офіційна пропаганда малює образ веселої, єдиної нації, яка переживає «золотий вік» під мудрим керівництвом Туркменбаші. І все ж таки настрій у деяких офіційних осіб досить понурий. Нещодавно президент запевнив свій народ, що країна зможе прогодувати сама себе у разі повного припинення експорту газу — це дивна заява, однак не дивніша, ніж багато інших його висловлювань.
Правила східної гостинності у Туркменії означають, що для того, щоб добитися від високопоставлених осіб чого-небудь, крім пустих слів, гостеві потрібно змарнувати багато часу і докласти багато зусиль. Деякі хазяї мають звичку раптово зупинитися на півслові, втупитися у портрет Туркменбаші і почати віддавати належне його мудрості і прозорливості.
І все ж таки один із міністрів перервав нашу розмову, щоб витягнути із столу секретну доповідь про стан туркменської енергетики, підготовлену однією з міжнародних фінансових організацій. Висновки її недвозначні: найближчим часом у країни немає іншого вибору, крім як звернути основну увагу на Росію в плані експорту свого газу. «Це реальність, жахлива реальність», — сказав міністр.
