Партія справедливості й розвитку (ПСР) перемогла на парламентських виборах у Туреччині переважною більшістю голосів, набравши близько 47% голосів. Це, можливо, найважливіша політична подія у країні з часів створення республіки в 1920 році. Лише дві інші партії — Республіканська народна партія (РНП) з 21% голосів і Партія національного руху (ПНР) з 14% голосів — подолали 10%-ий бар'єр, необхідний для участі в роботі у парламенті. Невелике число незалежних депутатів доповнять законодавчий орган влади.
Що ускладнює результат, так це те, що правляча партія ПСР набрала значно більше голосів, ніж на попередніх виборах у 2002 році (на 13%), але отримала менше місць у парламенті, ніж раніше. Ця партія зможе сформувати уряд своїми силами, але вона не буде мати більшості — 2/3, необхідної для проведення певних серйозних змін, що плануються нею. Проте ПСР може бути задоволена тим, що за п'ять років перебування при владі її рейтинг зріс, тоді як опозиція виявилася нездатною скласти їй серйозну конкуренцію.
Приголомшлива перемога ПСР означає кінець турецької республіки як світської держави, створеної в 20-их роках Кемалем Ататюрком. Однак це не означає, що Туреччина обов'язково перетвориться на ісламську чи навіть на ісламістську країну.
Ататюрк вважав, що іслам — головна перешкода для прогресу Туреччини. Він прагнув усунути іслам як політичну і соціальну силу з державної сфери, хоча, звісно, переважна більшість населення за релігійною приналежністю залишалася мусульманами. Для Ататюрка «західнізація» та модернізація ішли пліч-о-пліч. І дійсно, Туреччина досягла величезного успіху (можливо, більшого, ніж будь-яка інша держава у світі з переважно мусульманським населенням) у побудові демократії, встановленні стабільності й економічному розвитку.
Цей період дійшов до кінця з декількох причин. Ключовий чинник — зростаючий вплив і значення більш традиційних груп населення з центральної Анатолії, де багато дрібних компаній перетворилося на великі, що збагатило більш ісламсько-орієнтований середній клас. Водночас мільйони людей емігрували з сіл у міста, ставши, в результаті, більш мобільними і політизованими. Завершення «холодної війни», в якій Туреччина була на передньому рубежі, і посилення політичного ісламу в інших країнах також вплинуло на відродження ісламу в державній сфері.
Велику роль зіграла й поява у старій ісламській партії талановитих керівників, що бажали покінчити з її застарілими поглядами й екстремістською репутацією. Вони змогли успішно примирити ісламську політику з турецьким способом життя і з сучасним світосприйняттям загалом. Вони вчинили розумно, долучивши свою партію до консервативного руху, а не до ісламістського. На це їх наштовхнула корупція, суперечки та некомпетентність існуючих партій.
Тоді, як соціалісти, тобто ліві, вижили, об'єднавшись навколо РНП, консервативні партії, що багато в чому переважали в турецькій політиці впродовж чверті сторіччя, розпалися. Не побажавши змінитися, працювати спільно і нездатні розробити способи привабити виборців, ці колись впливові групи просто зникли, віддавши консервативних виборців у руки ПСР.
Але не всіх. Ще однією успішною партією на цих виборах виявилася ПНР, яку нерідко називали неофашистською партією, починаючи з часу її заснування відразу після завершення Другої світової війни. Проте останнім часом ця партія позиціонувала себе як консервативну націоналістичну силу. Той факт, що дві третини виборців підтримали партії, які довгий час вважалися екстремістськими і чия прихильність демократії під питанням, шокував багатьох турків, включно з тими, хто останнім часом входив до правлячої еліти.
Існує два питання, на які сьогодні необхідно дати відповіді. По- перше, чого хоче ПСР: чи є вона консервативною партією з поміркованими поглядами, яка бажає дати ісламу рівне становище в державній сфері, про що зазвичай говорять її лідери, або ж це ісламістський вовк у овечій шкурі, чого побоюються її противники?
Обидва ці варіанти необов'язково взаємовиключні. У ПСР є люди і з обома поглядами. До того ж, може виявитися, що ця партія буде проводити нову політику доти, доки її не зупинить острах військового перевороту або неприйняття її програми виборцями.
Це наштовхує на друге питання: як далеко може ПСР зайти у зміні турецького суспільства?
Проблема полягає в тому, що (якщо тільки не буде життєздатної опозиції) єдиними стримуючими чинниками для ПСР будуть її власна розсудливість і переворот, який можуть здійснити як і раніше світсько-орієнтовані збройні сили. Але в межах своєї, схоже, нескінченної програми із входження до складу Європейського Союзу (незважаючи на те, що на разі це бажання практично нездійсненне) Туреччина почала реформи, що знижують політичну роль збройних сил.
Одна з цілей ПСР — обрання президента з близьким їй світоглядом. Президент призначає командувача збройних сил: за допомогою цього повноваження можна, в принципі, перетворити військових на прислужників уряду. Якщо врахувати те, що уряд може міняти закони, призначати суддів і голів держадміністрації, рух Туреччини у бік іншої політичної моделі може стати безповоротним. Але якою ж саме буде ця модель?
Якщо така модель означає появу Туреччини, котра бажає приділяти більше уваги своїй культурній і релігійній спадщині, результат буде відносно прийнятним для більшості її громадян та її стратегічних партнерів. Але якщо це означає виникнення більш антизахідної Туреччини, більше зорієнтованої у бік Ірану, Сирії та радикальних ісламістських рухів, станеться істотна зміна зовнішньополітичного курсу, яка супроводжуватиметься посиленням внутрішньої нестабільності.
Баррі РУБІН — директор центру глобальних досліджень в області міжнародних відносин (GLORIA) і редактор журналу «Turkish Studies». Його остання книга називається «Правда про Сирію».
