Грецький філософ Геракл якось зауважив, що людина не може двічі ввійти в одну річку. Тим самим він мав на увазі, що плин часу неминуче змінює як характер людини, так і склад річки. Те ж саме можна сказати про Україну та зміну поведінки Європи. Другий уряд Юлії Тимошенко змінився у порівнянні з урядом 2005 року. Треба сподiватися, що його міністри здобули досвід. Також правдою є те, що світ, у якому їм доведеться тепер ухвалювати рішення, значно відрізняється від світу, який вітав помаранчеву революцію.
Загалом Україну більше не розглядають як творіння ідеалістів-мрійників, вуличні акції яких врятували мільйони українців від пострадянського рабства і принесли ліберальну демократію до Києва. Через три роки після помаранчевої революції українські політичні лідери виглядають примхливими через незупинну політичну боротьбу, дрібними і неспроможними на серйозне урядування. Оптимістичний і сентиментальний вигляд покоління Майдану 2005 року поступився певною мірою цинізму і ледь прихованому розчаруванню Європою і США на початку 2008 року.
Однак змінилася не лише Україна. Також змінилися США і Європа. І, причому, не на краще. Попри політичну майстерність Ангели Меркель і невгамовну енергію Ніколя Саркозі, Європа в цілому дуже втомилася від самої думки про своїх багатолюдних, бідних і проблемних сусідів. Для Західної Європи доступне енергопостачання є більш нагальною проблемою, ніж зростання демократії в Києві.
На сході України заплутана й неоцарська Росія повернулася в ранг найбільших держав із замислом не більше не менше, як викликати проблеми та привертати до себе увагу, ветуючи будь-які міжнародні ініціативи, що виглядає не зовсім прогресивно чи сучасно. А через Атлантичний океан в США американці відчувають жаль за свої дії. Війни в Іраку і Афганістані не йдуть добре. Ціни на будинки падають нижче плінтуса. Тим часом канадський долар зараз коштує більше, ніж американський, що для пересічного американця є фінансовим еквівалентом того, щоб бути викинутим з чемпіонату світу з футболу жіночою командою з Самоа.
Одним словом, за останні три роки Україна розтратила багато доброї волі, й новий уряд зустрічає виклики Євроатлантичного світу, який є менш добрим, значно обережнішим і має небезпечну тенденцію до ізоляціонізму. Багато європейських дверей, які, здавалося, були відчиненними для України після 2004 року, зачинилися, а деякі вже забиті цвяхами. В такому суворому довкіллі уряду Юлії Тимошенко доведеться ухвалювати важливі рішення.
Першим і найважливішим завданням для уряду є остаточне оформлення членства країни в Світовій організації торгівлі. Досягнення цього вимагатиме від спікера Верховної Ради переконати партії правлячої коаліції й опозиції працювати разом над остаточним законодавчим пакетом. Це також вимагатиме від уряду демонстрації досі не виявленої дипломатичної чутливості й витонченості у розгляді європейських хвилювань, які виникають в останню хвилину і часто є тонко прихованим протекціонізмом. Добре це чи погано, СОТ є шляхом України до світового ринку, міжнародного капіталу і, зрештою, до Європи. Будь-яка подальша затримка чи руйнівна сварка дозволить Росії домогтися того, щоб Україна не потрапила до СОТ, допоки Росія не буде готова приєднатися до цієї організації, що означатиме для Києва втрату років або взагалі втрату можливості вступу до СОТ.
Іншим і значно менш важливим пріоритетом для України є вирішення питання, якими вона бачить відносини з союзниками по НАТО. У минулому українські політичні лідери перевершили себе у подачі конфліктних і суперечливих сигналів НАТО, і в результаті постійні представники в НАТО значною мірою перестали вірити всьому, що вони чують із Києва. Однак це питання є простішим для нового уряду. Всі українські лідери: Президент Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і колишній прем’єр-міністр Віктор Янукович погоджуються, що колись у майбутньому Україна проведе референдум щодо ухвалення рішення про вступ до НАТО. На щастя, це збігається з поглядом європейських союзників, які незалежно дійшли висновку, що впродовж багатьох років Україна не буде і не може розглядатися як член НАТО.
Тому для уряду Тимошенко залишається єдине питання — вирішити, які відносини з НАТО можуть бути вигідними для України до цього далекого майбутнього. Це рішення має бути ухвалено перш ніж Президент Ющенко прибуде на наступний саміт НАТО, який відбудеться 2 квітня в Бухаресті. Тому в міністра оборони Юрія Єханурова не буде досить часу, щоб підготувати свої рекомендації. А в міністра закордонних справ Володимира Огризка достатньо тижнів, щоб прояснити цілі нового уряду для збентежених посадовців у Західній Європі.
Хоча для України було б добре встановити формальні робочі відносини в Бухаресті, щоб поліпшити політичне довір’я до Києва і побудувати довготривалі відносини з європейськими інститутами. Проте значною мірою не так важливо, що Україна вирішить, — чи не буде спроможна вирішити — щодо своїх відносин із НАТО. Що насправді має значення — це чи зможе новий уряд побудувати на успішному вступі до СОТ переговори про зону вільної торгівлі зі скептичною Європою. А це вимагатиме послідовності, витонченості й одностайної рішучості, яка не була очевидною в українській дипломатії донедавна.
Встановлення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом стане першим кроком до низки економічних асоціацій, які можуть зрештою відкрити перспективу майбутньої інтеграції і, можливо, членства в Європейському Союзі. Але навіть у короткостроковій перспективі зона вільної торгівлі з Євросоюзом матиме позитивний і драматичний вплив на економічне зростання України, модернізацію її інфраструктури та доступ простих українців до кращих можливостей із працевлаштування й отримання освіти.
І, насамкінець, новий уряд повинен вирішити проблему реформування, яка є зовсім не такою простою, як виглядали передвиборні обіцянки. Американські високопосадовці часто вказують на відсутність прозорості щодо власності й структури компанії «РосУкрЕнерго», яка діє як посередник-постачальник енергоносіїв із Центральної Азії до України. При цьому, хоча «РосУкрЕнерго» є ілюстрацією того, що є поганого в Україні, ніхто не стверджує, що ця компанія є основною причиною постійної корупції українського уряду.
Четвертим і, певною мірою, найскладнішим викликом новому урядові є уникнення помилок першого уряду Юлії Тимошенко. Відповіддю на урядову корупцію не може бути націоналізація багатьох приватних компаній, яку уряд погрожував здійснити 2005 року. Не може бути відповіддю відправка податкової поліції та спеціальних служб проти політичних опонентів, як це недавно відбулося в Грузії. Найбільшим викликом для України буде встановлення неупередженої й повністю незалежної судової системи, неприйнятної до хабарництва та політичного втручання. Не жаль, це є болісною й дуже марудною роботою для амбіційних політиків.
Менше ніж через два роки наступний президент України вступить у нову Європу, яка змінить конституцію Європейського Союзу і все керівництво в Брюсселі. Можливо, Європа буде в більш багатообіцяючому настрої з дверима, які знову починають відчинятися. Можливо, до цього часу Україна досягне успіху в реалізації реформ й її політичних лідерів будуть прославляти, як це було 2005 року, і знову вихваляти на редакційних колонках. Це залежатиме від того, що буде зроблено в наступні 18 місяців.
Брюс ДЖЕКСОН — президент Проекту перехідної демократії, неприбуткової організації, яка виступає за демократичні перетворення на Балканах і в країнах колишнього Радянського Союзу.
