Тиждень, що минув, і тиждень, що розпочався, для України проходять «під знаком ЄЕП». Це означає, що тимчасово всі інші проблеми відійшли на задній план, оскільки вирішується ні багато ні мало — питання майбутнього держави щонайменше на десять наступних років. Було кілька показових моментів: безліч публікацій, де приводилися конкретні положення проекту договору про створення єдиного економічного простору між Росією, Білоруссю, Казахстаном і Україною, безліч експертних висновків, які доводять, що йдеться або про повне безглуздя, або про свідомий обман з боку керівництва держави. Були заяви — з боку представників Росії та тих в Україні, хто пов’язаний з лобі на користь російських компаній — на підтримку проекту. Було здивування з боку представників Заходу — і жодної позитивної оцінки з їхнього боку. Чи не вперше за часи незалежності в опозицію до «генеральної лінії» стали не тільки експерти, зокрема з оточення Президента, але й уряд, і, схоже, керівництво Верховної Ради.
Було вже багато сказано про те, що вступ до ЄЕП у тому вигляді, який пропонується, означатиме не що інше, як втрату суверенітету, причому з незрозумілих причин. Адже в тому разі, коли виконуватиметься те, про що прямо й відверто говорив російський прем’єр-міністр Касьянов, Україна більше не зможе бути суб’єктом переговорів ні з Європейським Союзом, ні з СОТ — усі питання торгівлі, митної політики, різноманітного регулювання узгоджуватимуться в Москві.
Досі ніхто не бачив розрахунків, які б доводили, що Україні та її громадянам вигідний саме такий вектор розвитку — їх, очевидно, просто немає. Проект розроблявся не в Києві. У чому тут полягають національні інтереси — незрозуміло. Віце-прем’єр Азаров, який парафував проект договору, досі не зміг надати жодного переконливого доказу на користь саме такої постановки питання. Попередні спроби досягти виконання підписаних угод про вільну торгівлю в СНД були надто красномовно проваленими, щоб можна було вірити в справжню зацікавленість Москви. Йдеться про щось інше.
Таким чином, постає питання відповідальності. По-перше, влади перед громадськістю, яка, принаймні, має право знати, про що йдеться й чому це гарячково вирішується за спиною нації. По-друге, відповідальності держави: невиконання підписаного документу в будь-якому разі не піде на користь іміджу країни. Хтось має відповісти за те, що питання вибору за, здається, чітко окресленого Президентом стратегічного курсу взагалі може постати на порядку денному. Хтось має відповісти за те, що питання особистого характеру вирішуються за рахунок і народу, і держави. Досі не було жодної реакції на цілу хвилю заяв і публікацій з серйозними питаннями... Все це важко назвати «європейським вибором».
