У цьому контексті досить нелогічно виглядають останні заяви Президента України Віктора Януковича про позаблоковий статус країни. «Сьогодні Україна не повинна робити вибір на користь однієї із систем колективної безпеки, що існують на континенті. Будь-яке рішення лише посилить загрози нашій національній безпеці та призведе до зростання напруженості у міжнародних відносинах», — сказав він минулого четверга на урочистостях з нагоди 18-ї річниці створення СБУ.
Нагадаймо, що курс України на приєднання до єдиної існуючої у світі системи колективної безпеки було визначено 19 червня 2003 року у Законі України «Про основи національної безпеки України», який передбачає набуття членства в Європейському Союзі, Організації північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією. До речі, цей закон готувався за участю Януковича, тоді прем’єр-міністра, і був схвалений усією фракцією Партії регіонів. Які підстави від цього відмовлятися?
Окрім того, за участю Януковича було підготовлено книгу, в якій передбачалося членство нашої країни в Альянсі 2008 року. Однак після помаранчевої революції, опинившися в опозиції, Янукович різко поміняв свої погляди і разом зі своєю фракцією став активно виступати проти євроатлантичної інтеграції країни, посилаючися на те, що більшість населення України не сприймає ідеї вступу до Північноатлантичного альянсу.
Мабуть, зайве нагадувати, що роль державного діяча полягає в тому, щоб вести за собою народ і пояснювати йому, зокрема, яка система колективної безпеки найбільше відповідає національним інтересам, гарантує суверенітет та територіальну цілісність. А політик думає лише про вибори. І дуже погано, коли лідери країни не піднімаються до рівня державних діячів, не думають про довгострокову перспективу.
Але питання безпеки країни та територіальної цілісності не знімається навіть за умови, якщо відносини між політичними лідерами України та Росії поліпшаться, на що сподівається нова влада. Тому у суспільстві залишається запитання, чи розуміє український Президент, у чому полягають національні інтереси і що дасть Україні «активне включення у дискусії із приводу вироблення нової європейської політики у сфері безпеки», про яку експерти відверто кажуть — це «фантом», коли існує єдина у світі і найефективніша система колективної безпеки під назвою НАТО?
Чи повинна Україна відмовлятися від інтеграції в НАТО і чи варто їй включитися в дискусії з приводу вироблення нової європейської політики у сфері безпеки, як це пропонує Президент? Які висновки має зробити українська влада після терактів, які сталися в Москві? Про це читайте в коментарях українських і російських експертів.
КОМЕНТАРI
Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, доктор політичних наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка:
— Ми маємо діяти на користь нашої національної безпеки, а не на користь якоїсь іншої системи безпеки. Так мало б ставитися питання, якщо ми говоримо про те, що у нас президент — гарант суверенітету й національної безпеки країни. Україна приєднується чи не приєднується до тієї чи іншої системи безпеки в залежності від того, які гарантії та система безпеки надає нашому суверенітету. Тільки під таким кутом зору можна розглядати це питання.
Позаблоковий статус є самозречення можливості забезпечення власної національної безпеки відповідними колективними гарантіями. Якщо ми відмовляємося від такої системи і говоримо про позаблоковий статус, тоді виникає запитання: що дає такий статус? Цілком очевидно, що він нічого не дає, крім самообмеження цих гарантій з боку міжнародного співтовариства. Перш за все, звісно, з боку військово-політичних організацій, які покликані надавати таку безпеку.
Відмова від таких гарантій ставить запитання, як ми власними силами можемо підтримувати нашу національну безпеку. Адже сьогодні в міжнародній практиці позаблоковий статус є нонсенсом навіть для досить потужних країн. Це пояснюється тим, що власні оборонні ресурси у повному обсязі дуже дорогі.
Якщо Україна будуватиме нові Збройні сили на основі ракетних технологій, тоді потрібно збільшити бюджет мінімум у п’ять разів, а також відновити оборонно-промисловий комплекс, який сьогодні має дуже застарілі технології. А це потребує ще додатково багато мільярдів доларів. Окрім того, потрібно відмовитися від професійної армії. Якщо країна спирається на індивідуальну оборону, то будує її за принципом озброєного народу. Тобто вся молодь в обов’язковому порядку має служити в армії для того, щоб забезпечити мобілізаційний ресурс для індивідуальної оборони. А це означає кардинальну перебудову і військового будівництва, і Збройних сил, і системи оборони країни. Якщо в керівництва є політична воля, величезні економічні та фінансові ресурси, тоді позаблоковий статус може бути виправданим. Хоча повторюю: на практиці це нонсенс. Жодна країна, яка не приєднується до систем колективної безпеки, не декларує себе позаблоковою державою, бо чудово розуміє, що у випадку агресії чи виникнення війни кожна країна як суб’єкт міжнародних відносин намагається розраховувати на міжнародну воєнну підтримку.
Що стосується обговорення архітектури нової європейської безпеки, то, звісно, Україна має долучитися до цієї дискусії. Але сьогодні видається, що ця дискусія може бути лише з Росією. Тому що європейські країни також фактично висловили готовність підключитися до дискусії, але вони не вважають за доцільне будувати якусь іншу архітектуру безпеки, окрім тієї, яка існує в рамках НАТО і ЄС, а також ОБСЄ. Процес Корфу, який був започаткований для цієї дискусії, фактично закінчився нічим.
До речі, в пропозиціях Медведєва, які так одностайно підтримує нова влада в Україні, прописано сфери відповідальності Росії й ОДКБ з одного боку і НАТО та ЄС — з другого. Якщо ми поділяємо таку позицію, то маємо для себе визнати, до якої сфери впливу ми належимо: чи до європейської, чи до російської.
Я думаю, що дискусія щодо перегляду воєнної доктрини запускається з однією метою — унеможливити майбутнє членство України в НАТО. І для цього в доктрину вводиться позаблоковий статус. Загрози мають бути ідентифіковані щодо наших власних національних інтересів, фундаментальними з яких є забезпечення суверенітету і незалежності країни, її територіальної цілісності, безпеки та економічного процвітання. А сьогодні видається так: Москві не подобається рух України в бік НАТО та ЄС, тож давайте це змінимо, щоб нічого їй не нагадувало, що ми туди рухаємося. Міняються уряди, президенти, але стратегічний та зовнішньополітичний курс України не повинен змінюватися. Для нього орієнтацією є лише власні національні інтереси. І цей курс, який був закладений 1993 року в основних напрямках зовнішньої політики, і надалі абсолютно відповідає базовим національним інтересам України як незалежної суверенної держави.
Якщо подивитися на воєнну стратегію, то вона не передбачає навіть нанесення поразки противнику, а лише відсіч противнику. Як тоді ми можемо себе захистити у війні, якщо перед збройними силами не стоять такі повномасштабні завдання? Тепер перед новим президентом постане питання, як будувати збройні сили. І він може говорити, що у нас немає загроз. Тоді в один момент вони з’являться. Воєнні загрози — як епідемія. Поки сильний імунітет організму, хвороби немає. Поки є достатньо боєздатні Збройні сили, загрози війни немає. Як тільки вони послаблюються, загрози відразу з’являються.
На завершення хочу відзначити, якщо у нас немає власних ресурсів забезпечити оборону та безпеку України, тоді треба підключатися до міжнародних систем колективної безпеки та оборони. І, звісно, в цьому плані більш дієздатної організації, ніж Північноатлантичний альянс, не існує. Міжнародне середовище дуже мінливе, в ньому виникає маса загроз, і ніхто при цьому нашою власною безпекою опікуватися не буде, якщо ми не є членами тієї чи іншої колективної системи оборони. Ми маємо це добре пам’ятати.
Микола СУНГУРОВСЬКИЙ, директор військових програм Центру ім. Разумкова:
— Слово «сьогодні» в його висловлюванні є ключовим. На сьогодні — так. Але взагалі відмовлятися від якогось вектора було б безглуздо. Тобто я це розцінюю не інакше як спробу умовити самого себе. За кожним словом там стоять певні наслідки, певні зобов’язання. Річ у тім, що якщо Україна перестає орієнтуватися на яку-небудь систему колективної безпеки, то вона має однозначно сказати, що ми будемо не лише позаблоковою (бо позаблоковий статус жодних гарантій не дає), а й нейтральною державою. Це означає, що треба міняти воєнну доктрину, модель збройних сил, треба міняти практично всю систему національної безпеки, а це дуже великі гроші, яких Україна не має. Тож як забезпечити реалізацію цих слів, я поки не знаю. Я бачу загрозу національній безпеці в тому, щоб різко міняти якісь вектори — це насправді досить небезпечно. Причому тут на перші ролі виходить навіть не військова, а економічна безпека й питання державного суверенітету, адже якщо Україна залишається беззахисною, віч-на-віч із Росією, враховуючи той факт, що зараз іде експансія російського капіталу (скуповування активів українських підприємств, земель), то в недалекому майбутньому можливе просто поглинання України. Як говорила російська влада, «навіщо нам ВПС України, ми її купимо». Наразі ця стратегія реалізується вельми успішно.
Україна вже долучилася до дискусії розробки нової європейської політики у сфері безпеки. Йде обговорення нової стратегічної конструкції НАТО. Україна подала туди проекти офіційно, й особисто ми брали участь у громадських організаціях, подавали свої пропозиції. Які ще пропозиції? Більше пропозицій не було. Якщо є російська ініціатива створення єдиної європейської системи, то це поки що лише ініціатива — під нею поки що нічого конкретного немає. А те, що президент пропонує самій Україні сформулювати якусь ініціативу, то я не знаю, чи вистачить у нас на це, по-перше, ресурсних запасів, а по-друге, міжнародного іміджу. ГУАМ і всі проекти в рамках ГУАМ і ЄС, які Україна не реалізувала, достатньою мірою ослабили міжнародний імідж України, тож групувати довкола себе зараз когось навряд чи вдасться — треба спочатку показати якісь результати. У цій ситуації я рекомендував би сформулювати не українську ініціативу, а українську позицію. Знову ж таки, ця позиція має чітко відбивати наш реальний стан і можливості, а не голослівне «чого ми хотіли б». Так політику не роблять.
По-перше, на сьогодні найраціональнішим є мораторій на будь-які зміни, виходячи з наявного стану збройних сил і економіки. Грубо кажучи, навіть якщо ми переглянемо якісь суспільні пріоритети й виділимо на збройні сили 2,4% ВВП з урахуванням падіння цього ВВП, то цих грошей усе одно не вистачить для того, щоб здійснювати достатньо результативні кроки в бік реформування. Тому зараз необхідно зосередитися на стабілізації збройних сил, на якийсь час припинити всі ці розмови «вступу чи невступу» будь-куди. Якщо в своїй промові Президент ключовим словом зробив «сьогодні», то я його підтримую.
Те, що не можна припиняти руху в систему колективної безпеки — євроатлантичную систему — в цьому я також упевнений. Якщо зробити, наприклад, оцінки альтернатив цьому курсу, то альтернативою є вступ України в ОДКБ. Погляньмо, які стандарти, які взагалі національні інтереси проголосила Україна, і яким інтересам відповідає той чи інший шлях. Зокрема, дуже багато фахівців бачать таку вигоду в приєднанні України до ОДКБ — це дасть можливість начебто майже безкоштовно модернізувати збройні сили, бо Росія членам ОДКБ надає переваги з технічного оснащення. Погляньмо, яку користь мають ті країни, які одержують це озброєння. Це озброєння йде з радянських складів — воно застаріле, нічого нового Росія не постачає. У нас свої збройні сили не в змозі чогось нового поставити. Тобто це означає консервацію технічного рівня збройних сил як мінімум років на п’ятнадцять.
Тому хотілося б побажати нашим політикам, щоб вони зважували свої слова, бо кожне слово за собою щось несе — має бути наповнене сенсом і підтримане ресурсами.
Тетяна СТАНОВА, експерт Фонду «Центр політичних технологій», Росія:
— Хвилі тероризму, як відомо, виникають час від часу, і говорити про те, що ситуація кардинально змінюється на краще або на гірше, я б не стала. Останнім часом було значною мірою активізовано наступ силовиків на Північному Кавказі. Було проведено багато операцій, був убитий Саїд Буряцький, один із головних ідеологів терористичного підпілля на півдні Росії. Я б звернула увагу на дві речі: по-перше, в якому місці проведені теракти. Абсолютно очевидно — це удар по ФСБ — вибух на станції метро «Луб’янка». По-друге, вперше здійснено відразу два вибухи в метро, що свідчить про те, що це більш складна, більш організована акція. Бойовики піднімаються на вищий рівень і ставлять перед собою більш серйозні завдання.
На жаль, влада опинилася в дуже непростій ситуації. Чим активніше вони починають боротися з бойовиками на Північному Кавказі, тим більша вірогідність, що теракти здійснюватимуться в Москві. Тому в даному випадку потрібно просто боротися з тероризмом — ефективно й професійно, тут немає великого секрету. Швидше за все, боротьба з тероризмом і бойовиками на Північному Кавказі посилиться. На жаль, коли зростає напруженість, втрати зростають з обох боків.
Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Національного інституту стратегічних досліджень України:
— У світі посилюється необхідність глобального підходу до забезпечення безпеки, виникли нові нестандартні погрози для цивільної безпеки та національної безпеки в цілому. Вибухи в Москві, спроба терактів у Греції — це свідчить про те, що тероризм давно вийшов за межі локальних внутрішніх політичних конфліктів. Теракти не є справою рук одинаків, до цього, як правило, причетні міжнародні організації, які застосовують терор як засіб тиску на політичний курс окремих країн.
В Україні виникне особлива потреба в підготовці оновлених сил національної безпеки, які більш чітко та адекватно реагуватимуть на подібні погрози. З одного боку, Україні вкрай важливо вести дуже продуману й акуратну політику, яка б мінімізувала різкий вплив міжнародних конфліктів на внутрішню ситуацію в країні. З іншого боку, йдеться про системний підхід до розв’язання точкових погроз. Це питання й інформаційної безпеки, і цивільної відповідальності, і дій сил безпеки.
Щодо того, що Україна наразі відмовилася від інтеграції в НАТО, я хочу сказати, що Північноатлантичний альянс ще не є гарантією того, що тероризм буде подолано. Адже і в країнах НАТО відбуваються крупні терористичні акти. Тому тут має йтися про вироблення глобальних підходів усіх країн із запобігання подібним конфліктам, адже це спільна справа, яка не може вирішуватися одним окремо взятим блоком. Хоча політика позаблоковості не лише не виключає, але й передбачає більш тісне довгострокове співробітництво з НАТО.
Що стосується заяв щодо нової союзної держави з Росією, то, на мою думку, це скоріше політична спекуляція. Хочу наголосити, що наразі про нові державні утворення не йдеться. Йдеться про союзницькі стосунки з погляду економіки. Нині більш коректно говорити про повноцінну реалізацію формули стратегічного партнерства, яка, до речі, віддзеркалює положення Великого договору України та Росії.
