Чим же була Празька весна, та й узагалі, як пояснити події 1968 року? Складається враження, що з плином часу їхня значущість лише зростає.
Моє покоління виховувалося мітингами й кийками поліцейських, надіями, викликаними не лише Празькою весною, а й Польським студентським рухом того березня, травневими подіями в Парижі й першими знаками російської демократії, позначеним у ранніх книжках Сахарова й Солженіцина. Для тих із нас, хто сидів у польських в’язницях, Празька весна була передвісницею надії. Навіть із польських комуністичних газет, поміж рядків, якось долинали новини про великі зміни на землях наших південних сусідів.
Так, я навіть пам’ятаю свій шок, коли дізнався про радянське вторгнення до Чехословаччини й травму від цього, що залишалася ще тривалий час. На десяту річницю цього вторгнення Вацлав Гавел, Яцек Куронь і я, разом з іншими дисидентами, зустрілися на чесько-польському кордоні. Є фотографія цієї події: майбутні президенти, міністри й парламентарії, яких тоді переслідувала поліція ніби звичайних злочинців.
Подібні зустрічі були впливом атмосфери Празької весни. Ми всі відчували, що створюємо щось нове, таке, що одного разу може стати невід’ємною частиною демократії в наших країнах.
Так воно й сталося. У серпні 1989 р. я запропонував резолюцію з вибаченнями перед чехами й словаками за участь Польщі у вторгненні 1968 року. Я відчував, що історичне коло замкнулося: ідеї Польського березня й Празької весни, ідеї наших зустрічей у горах ставали політичними фактами. Через три місяці в Празі почалася оксамитова революція.
Головна відмінність Празької весни від оксамитової революції полягає в тому, що перша була результатом роботи членів комуністичної партії й людей, які бажали привнести «соціалізм із людським обличчям». Тому зараз багато людей вважають, що Празька весна — це боротьба за владу між комуністами. Але до комунізму й через нього лежало багато шляхів, чимало їх зігалися з національними традиціями.
Дійсно, комунізм був привабливим з багатьох причин, включаючи ідею про всесвітню справедливість і про гуманні громадські відносини; він був відповіддю на духовну кризу, спричинену Першою світовою війною й нацистським геноцидом; він був гарантією того, що панування Заходу добігає кінця. У результаті для миру, поділеного в Ялті, комунізм був, як багато хто вважає, єдиним розумним вибором для Центральної Європи.
У Чехословаччині 1968-го комуністи-реформатори повернулися до демократичних ідеалів, таких близьких країні перед Другою світовою війною. Олександр Дубчек, лідер комуністів Чехословаччини й символ Празької весни, втілював надію демократії, справжнього плюралізму й мирного шляху розвитку держави, керованої законом і повагою до прав людини.
У Польщі ж, яка була очевидцем початку березневого студентського руху, націоналістичні авторитарні фракції використали в своїх інтересах усю нетерпимість і необізнаність щодо польських традицій, сіючи ксенофобію й антиінтелектуальні настрої. Міністр внутрішніх справ Польщі Мечислав Мочар, лідер фракції націоналістів, об’єднав комуністичні ідеали з ідеалами, властивими фашистським рухам, з метою мобілізації мас проти «космополітичної ліберальної інтелігенції».
Польський рух свободи 1968 року зазнав краху в боротьбі з жорстокістю поліції; Празька весна була розгромлена арміями п’яти держав — учасників Варшавського договору. Але в обох країнах 1968 рік породив нові політичні настрої. Польські й чеські опозиційні рухи, що виникли через декілька років, мали свої джерела в подіях 1968 року.
Празька весна була викликана кризою комуністичної партії, але думка, що це було всього лише результатом політичних чвар між членами партії, спотворює історію й суперечить багатозначному фрагменту національної спадщини.
Ставлення до комунізму завжди було актуальним питанням для антикомуністичної опозиції. Дехто заперечував комунізм у всіх його виявах. Але більшість у тій чи іншій мірі сходилися з комунізмом у інтелектуальних питаннях, у питаннях участі в державних відомствах або безкомпромісному переконанні, що лише прийнявши комуністичну реальність, людина може зробити щось корисне для своєї країни. Такі люди, «зіпсовані комунізмом», становили більшість учасників усіх протестів проти комуністичного диктату.
Однак була інша категорія людей: «Обережні й незіпсовані», які не зараховували себе до світу політики. Вони ненавиділи комунізм, але, переконані в тому, що систему немає сенсу реформувати, вони уникали демократичної опозиції. Тоді, як інші ризикували й потрапляли до в’язниць, вони працювали в офіційних державних структурах.
Зараз немає сенсу звинувачувати когось у подібному ставленні. Але дивно чути, як такі люди звинувачують учасників Празької весни й демократичну опозицію у зв’язках із комунізмом.
Очевидно, що комунізм був засобом панування радянської влади в завойованих країнах, але так само він був способом життя величезної частини кожної нації в умовах, в яких вона була змушена жити. Імре Негі, лідер угорського повстання 1956 року, й Дубчек стали героями народних легенд, що викриває думку про те, що комунізм — виключно нав’язана ззовні ідеологія.
Празька весна звернулася до елементарних цінностей: свободи, плюралізму, терпимості, суверенітету й відмови від диктату ортодоксального комунізму. Коли, через 40 років, я згадую ці події, я бачу не лише повстання, а й велику ілюзію того, що Кремль можливо перехитрити й безболісно привести суспільство від комуністичного до демократичного ладу. Було вельми простодушно вірити в подібне, але це сприяло пробудженню народу, після якого прагнення свободи здобуло своє виправдання.
Адам МІЧНИК — один із лідерів «Солідарності» й редактор-фундатор газети Gazeta Wyborcza
