Палестинські сили безпеки, згідно з учорашніми повідомленнями, взяли під свій контроль місто Віфлеєм на Західному березі ріки Йордан. Ізраїльські війська повинні передати їм владу в рамках останнього міжнародного плану близькосхідного врегулювання. У вівторок палестинський прем’єр-міністр Махмуд Аббас та його ізраїльський колега Аріель Шарон провели в Єрусалимі переговори, які обидві сторони назвали позитивними. Лідери висловили бажання припинити насильство і вирішити багаторічний конфлікт політичним шляхом. Шарон та Аббас домовилися створити чотири групи, які працюватимуть над втіленням у життя «Дорожньої карти», що передбачає створення до 2005 року незалежної палестинської держави. Перехід Віфлеєма під юрисдикцію палестинської влади станеться після виведення ізраїльських сил із більшої частини території Сектора Газа, що наділило палестинців правом свободи пересування — вперше за 2,5 року. Про причини затягненого конфлікту на Близькому Сході, а також про те, як сторони можуть прийти до компромісного рішення — у статті Джеффрі САКСА.
Дні після оприлюднення плану мирного врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту «Дорожня карта» ознаменувалися новим циклом насильства між воюючими сторонами. Терористичні акти з палестинської сторони й ізраїльські удари по позиціях палестинських лідерів відрізнялися такою несподіваністю і жорстокістю, що визначити, хто завдав першого удару, а хто — у відповідь, було неможливо.
Природно, негайно посипалися взаємні дорікання, у яких кожна сторона звинувачувала іншу в навмисному порушенні мирного процесу. Проте, як звичайно, правда виявилася набагато складнішою, а, знаючи правду, можна зрозуміти і те, як досягти справжнього миру на Близькому Сході. У палестино-ізраїльському конфлікті беруть участь щонайменше чотири сторони: представники помірних та екстремістських кіл Ізраїлю і представники помірних та екстремістських кіл Палестини. Складні стратегічні відносини наявні не тільки між ізраїльтянами і палестинцями, але й у лавах кожної з воюючих сторін.
Позиції екстремістів зрозумілі. Палестинські екстремісти клянуться воювати доти, поки не знищать Ізраїль, який вони розглядають як втілення колоніальної несправедливості й ущемлення прав ісламського світу. А ізраїльські екстремісти клянуться воювати доти, поки не встановлять контроль над Західним берегом, витіснивши звідти у разі необхідності всіх палестинців. Для них кордони Ізраїлю до 1967 року, весь Єрусалим і Західний берег ріки Йордан — це земля, дарована єврейському народу Богом. Жодна угода за принципом «землі за мир» не може задовольнити жодну з воюючих сторін. Для значної більшості людей із кожної сторони (ймовірно, 2/3 або навіть 3/4 населення Ізраїлю і Палестини) повернення Ізраїлю в кордони, які існували до 1967 року, в обмін на справжній мир було б прийнятним рішенням. Звичайно ж, «помірні», як з однієї, так і з іншої сторони, хотіли б отримати якнайбільше землі і можливостей для маневрування, але водночас для них кращим є компроміс, досягнутий шляхом переговорів і спрямований на припинення насильства.
«Помірні», із зрозумілих причин, поводяться обережно. Компроміс з однієї сторони, зіткнувшись з екстремізмом з іншої, призведе до справжньої катастрофи. Якщо Ізраїль повернеться в кордони, які існували до 1967 року, тільки для того, щоб і надалі боротися з ворожістю і тероризмом з боку Палестини, він тільки значно послабить свої позиції і програє з погляду безпеки, не досягши при цьому нічого. Якщо палестинці у свою чергу почнуть роззброюватися, а Ізраїль, як і раніше, наполягатиме на збереженні свого контролю над поселеннями Західного берега, у палестинців ніколи не буде життєздатної держави. Таким чином, досягти компромісу складно навіть серед «помірних»: він вимагає віри в те, що помірність з однієї сторони зустрінеться з такою самою помірністю з іншої.
Мирний процес в Осло базувався на припущенні, що згодом між «помірними» з обох сторін виникне взаємна довіра, що поступово приведе до досягнення компромісу. Проте такий підхід практично не брав до уваги роль екстремістів. Ізраїльські екстремісти організували вбивство прем’єр- міністра Іцхака Рабіна, щоб йому не вдалося мобілізувати широкі верстви суспільства на підтримку миру. Арабські екстремісти почали напади на мирних громадян Ізраїлю частково для того, щоб показати «помірним» з обох сторін, що компромісу не буде. Відтоді нічого не змінилося. Прем’єр-міністр Палестини Абу Мазен закликав палестинських екстремістів кинути зброю, або хоч би погодитися на тривале припинення вогню, але відповіддю на цей заклик послугувало різке збільшення кількості терористичних актів. Тим часом уряд Ізраїлю доклав максимальних зусиль для нанесення удару у відповідь по палестинських екстремістських угрупованнях, що призвело до ще більших жертв, завдало ще більших збитків населенню і викликало ще більше гірких почуттів. Екстремісти з обох сторін «перемагають» у своїй боротьбі, підриваючи мирний процес. Але всі інші багато втрачають через це, оскільки насильство триває, не дозволяючи їм досягти своїх цілей.
Ізраїльтяни і палестинці не можуть знайти вихід поодинці, оскільки жодна сторона не наважиться насильно роззброїти своїх екстремістів доти, поки не буде абсолютних доказів того, що інша сторона зробить те саме. Тому безглуздо з боку ізраїльського уряду наполягати на повному роззброєнні палестинців, щоб відновити мирний процес, коли у «помірних» у Палестині немає жодних доказів того, що Ізраїль повернеться у кордони, які існували до 1967 року. У таких обставинах поступове зростання довіри одне до одного не спричинить бажаний ефект. У екстремістів вистачить сил для того, щоб підірвати процес, побудований тільки на довірі. Не зможуть і екстремісти з однієї сторони перемогти іншу. Ізраїльській армії не вдалося знищити палестинський тероризм жорсткими діями у відповідь, а палестинські екстремісти не змогли залякати прихильників жорсткого курсу в Ізраїлі настільки, щоб примусити їх піти на поступки.
Урегулювання палестино-ізраїльського конфлікту можливе лише в тому випадку, якщо світова спільнота буде готова стежити за виконанням угоди, досягнутої між «помірними», що становлять більшість населення обох сторін. Сильні міжнародні миротворчі сили, сформовані під егідою ООН і, можливо, очолювані США чи НАТО, повинні стати між воюючими сторонами і бути готовими зазнати втрат від терористичних актів в ім’я миру в регіоні. «Дорожня карта» поки що не пропонує нічого подібного.
Коли Генеральний секретар ООН Кофі Аннан висунув таку пропозицію, екстремісти з обох сторін різко засудили цей план. А у «помірних» виникли правомірні запитання. Чи справді миротворчі сили служитимуть інтересам угоди, а не одній чи іншій стороні? Чи матимуть вони право відкрити вогонь, щоб зупинити екстремістів? Чи зберігатимуть вони вірність своїй довгостроковій місії перед обличчям неминучих нападів? Чи залишать вони свої позиції на наполягання однієї зі сторін (як миротворці ООН робили це за інших обставин, у тому числі напередодні Шестиденної війни 1967 року), поставивши тим самим під загрозу іншу сторону?
План «Дорожня карта» може привести до бажаних результатів, тільки якщо на воюючі сторони чинитимуть тиск ззовні, спрямований на досягнення справжнього компромісу, основні положення якого гранично зрозумiлi: повернення Ізраїлю у кордони, які існували до 1967 року, фінансова компенсація палестинцям за втрати землі в Ізраїлі, а не право на повернення, та Єрусалим як спільна столиця.
Проте насадження цього компромісу проти волі екстремістів зажадає введення добре озброєних надійних міжнародних миротворчих сил, щоб примусити обидві сторони дотримуватися угоди. Створення такої міжнародної миротворчої місії, що відрізнятиметься надійністю і витримкою, сьогодні повинне стати пріоритетним завданням.
